Розділ 1

Розділ 1

Ранковий Київ за панорамним вікном нагадує велетенський мурашник, вкритий сірим серпанком смогу та осінньої мряки. З висоти тридцять другого поверху бізнес-центру люди здаються малесенькими комахами, а їхні проблеми, звичайно ж, смішними та дріб’язковими.

Але Алісі не смішно. Її проблема зараз важить, наче гора каміння на плечах, а маленька пластикова паличка, затиснута у спітнілій долоні, пече і не дає зосередитися. Вона стоїть у вбиральні для керівництва, притулившись до холодної стіни і думає, що ж їй робити. Дзеркало навпроти безжально фіксує кожну деталь її горя. А може, радості? Може, Данило, зрадіє? Але тримати в собі все це вона вже не може. 

Бездоганний макіяж, строгий костюм, ідеальна зачіска зовсім не гармоніюють з її розгубленим виглядом. Зовні дівчина має вигляд зразкової помічниці мультимільйонера, власника будівельної імперії, найвідомішої в Україні, керівника офісу, де вона нині працює. Всередині ж вона жінка, чиє життя щойно розлетілося на друзки. Або навпаки, у її житті почалася яскрава смуга. І ця невизначеність дратує Алісу і не дозволяє спокійно жити далі.

Дві смужки. Легендарні дві смужки, про які пишуть у любовних романах, поділили її життя на "до" і "після". Нарешті і вона їх побачила.

Аліса ховає тест у сумочку, глибоко вдихає, намагаючись вгамувати тремтіння рук, і виходить у коридор. Стукіт її підборів по паркету дратує саму дівчину і гупає по голові та вухах. Вона йде до приймальні, де вже пів години, як знаходиться її шеф. Недавно він прийшов і, напевно, чекає кави від неї, а вона боягузливо сховалася у вбиральні.

Данило Андрійович Корсаєнко, якого всі називали просто Корс, сидів у своєму шикарному кабінеті і вивчав якісь папери. Він був людиною з обкладинки "Forbes", вершителем людських доль і чоловіком, у якого Аліса примудрилася закохатися. Не просто як секретарка, що мріє про боса, щоб переспати з ним, а по-справжньому. Особливо після тієї ночі…

Той вечір місяць тому, оповитий густою темрявою та п’янким ароматом дорогих парфумів, назавжди врізався в її пам’ять появою таємничого Привида Опери, який виринув з-поміж шурхоту шовку й оксамиту корпоративного маскараду. Всупереч її звичним уявленням про завжди холодного й стриманого Данила, тієї ночі він раптом проявився як людина, що мала в собі щось чуттєво хиже й нестримне. Він любив її мовчки, не промовив тоді ні слова, але з такою пристрасною силою, що слова були зайві. У кожному русі, у кожному подиху відчувався його потяг до неї. Його руки блукали її тілом, заявляючи на неї свої права, і ці дотики пекли сильніше за вогонь. Навіть зараз вона відчувала ці примарні пристрасні сліди на своїй шкірі.

Вона зупиняється перед важкими дубовими дверима, поправляє жакет і штовхає їх.

— Каву, Алісо. І з’єднай мене з радою директорів, — голос Данила звучить рівно, він навіть не дивиться на неї, не відриваючись від екрана ноутбука.

Кабінет Данила схожий на операційну палату, бо тут багато скла, хрому, мінімум особистих речей, в повітря тут завжди прохолодне й стерильне. Сам він сидить за масивним столом, ідеальний у всьому. І саме це дуже подобається Алісі, бо цей чоловік здається їй напівбогом.

Аліса не йде робити каву, зовсім ні. Навпаки, вона підходить до столу і кладе долоні на поліровану поверхню, схиляється до свого боса. 

— Даниле Андрійовичу, я зроблю вам каву пізніше. А зараз я хочу серйозно з вами поговорити.

Данило повільно підводить голову. І в його очах немає ні тепла, ні спогадів про ту ніч, лише легке роздратування через порушення графіку.

— Ти забула субординацію, Алісо? У мене нарада через десять хвилин.

— Я вагітна, — видихає вона. — Від вас. Тобто, тебе. У мене не було нікого, крім тебе.

Слова зависають у повітрі холодними сніжинками, а Аліса чекає відповіді. Вона уявляла цей момент сотні разів. Уявляла, як зміниться його обличчя, як з’являться ті ж самі тепло й ніжність, що були в ту ніч на маскараді. Можливо, він встане й обійме її? Зрадіє? Або хоча б усміхнеться?

Данило не рухається, бо завмер, наче кам'яний. Він навіть не кліпає, дивиться на неї так, ніби вона повідомила йому про те, що по обіді випаде сніг, в під вечір обіцяють хуртовини. Жодної емоції. А потім раптом його губи розтягуються в дивну й ледь помітну посмішку. О, ні, це не усмішка щастя й радості! Це усмішка хижака, який нарешті загнав здобич у глухий кут.

— Ти впевнена? — запитує є він сухо і по-діловому.

— Так. Вже п’ять тижнів. Це сталося... тоді. На... На балу. Ви ж... Ти ж знаєш, що...

Данило перериває її тихе бурмотіння, відкидається на спинку крісла і переплітає свої довгі пальці.

— Чудово. Просто чудово. Гм. Це спрощує багато юридичних нюансів із моїм батьком.

Алісу немов обливають холодною водою.

— Юридичних нюансів? Даниле, це наша дитина!

— Це мій спадкоємець, Алісо, — виправляє він жорстко. — І ти повинна розуміти, що твій статус змінюється. Ти більше не зможеш тут працювати. Стрес, кава, біганина — це неприпустимо.

— Я не хвора, я вагітна! — обурено вигукує вона. Адже вона чекала якоїсь людської реакції, а він говорив, як бізнесмен, а не як чоловік, що палко колись тримав її в обіймах, з яким вона кохалася.

— Зараз ти носійка мого майбутнього, — він натискає кнопку на столі. — І я подбаю про те, щоб це майбутнє було в безпеці. Ти переїжджаєш сьогодні ж. У мій заміський маєток у Конча-Заспі*.