Втеча

Втеча

(оповідання)

–  Чому саме тут? – м'який, але впевнений голос обірвав потік думок.

Вона здригнулась і обернулась. Високий, худорлявий хлопець з рудою шевелюрою стояв позаду і дивився на неї: тендітну, світловолосу дівчину.

–  Що? – хрипко видихнула і розгублено витріщилась на незнайомця сірими здивованими очима. 

Не могла второпати звідки взявся молодик. Ще хвилину назад навколо не було ні душі. Чи, може, минуло більше часу?

– Тебе як звати? – відповів питанням на питання.

– Кіра, – пробурмотіла невпевнено, а за мить, наче оговтавшись від сну, різко випалила, – а що таке і хто ти такий?

– Юра! – відрекомендувався, але дивився не на дівчину, а трохи право.

Кіра простежила за його поглядом. З наростаючим гулом з мороку тунелю до них сунуло світло.  Поїзд гнав перед собою вітер, який розвіяв поли довгого плаща Юри та розтріпав коротку зачіску дівчині.

На станцію увірвалося з десяток вагонів, в яких пасажири дрімали, розглядали рекламу на стінах, чи ховали погляди в книжках, «смартфонах» та інших «гаджетах».

Двері з шумом відкрилися і випустили на перон зграйку підлітків. Вони гучно гиготали, прямуючи до ескалатора. За ними задріботіла згорблена бабуся в строкатій хустці. Останнім плентався середнього віку чоловік в костюмі «офісних планктонів», на його обличчі малювалась втома, байдужість та злість на те, що п’ятниця видалася важчою ніж понеділок.

Ніхто не звернув увагу на пару, що стояла в кінці перону, де зупинявся останній вагон.

– Кіро, чому ти вибрала метро? – продовжив розмову Юра, наче нічого не сталося.

Дівчина мовчки проводжала поглядом людей.

А хлопець вивчав бліде дівоче обличчя з чорними патьоками косметики, які лишили висохлі сльози.

–  Мене завжди цікавило, - вів далі він,-  що спонукає людей вбиватися на рейках. Є ж купа інших способів. Чому ти тут?

Кіра переживала одночасно переляк, гнів і подив. Вона тільки-но зробила остаточний вибір. Наважилася. Сил і рішучості вистачило би на той останній стрибок. Але завадили! Вся впевненість зникла і залишила в душі образу, розчарування та злість.

Дівчина була морально розчавлена, немов дійсно переїхав поїзд. Хотіла мовчати і ні про що не думати.  Але відповіла рудоволосому, аби той скоріш відчепився.

– Особисто для мене справжнє життя почалося і закінчилося тут, в підземці, – процідила крізь зуби, –  тому і смерть хочу зустріти тут.

Увагонах пролунало: «Обережно двері зачиняються…». Поїзд важко зітхнув, а двері слухняно закрилися, з шипінням випустивши повітря. 

–  Вичерпна відповідь, – скривив губи хлопець, – та на більше і розраховував.

Вони залишилися вдвох під арочним склепінням станції. Електронний годинник, що висів  над в'їздом до тунелю, показував «23:49».

–  Рада за тебе! – Кіра розвернулася і попрямувала до ескалатора, який відвозив у нічну пащу столиці пізніх пасажирів метрополітену.

Електричний струм погнав синій тулуб потяга в пітьму тунелю.  

 –  Стій! – гукнув стримано, але твердо.

Дівчина завмерла і озирнулася до нього. Сама не знала чому, покорилася. Юра підійшов ближче. Вона позадкувала, озираючись. Нікого.

–  Не бійся, – він зупинився та усміхнувся, – ти майже зустріла кістляву бабу з косою, а тепер лякаєшся якоїсь людини?

–  Деякі люди жахливіші за смерть.

Величезні круглі люстри під стелею кидали яскраве світло на викладену гранітними плитами підлогу і на стіни, прикрашені ​​червоною мозаїкою. Лампи, розвішані уздовж платформи, висвітлювали безлюдний перон.

–  Хтозна, хтозна, – задумався хлопець і запропонував, – давай сядемо. Ти не поспішаєш  і ніхто тебе там не чекає, – показав пальцем вгору, де над ними вирував нічним життям мегаполіс. –  Правда ж?

Кіра хотіла заперечити, та замість того махнула рукою і похнюпившись, покірно сіла на одну з лавок, що ховалися в нішах стін платформи. Переляк пройшов. Злоба згасла. Повернувся відчай. А справді: навіщо поспішати, до кого йти? Та й що цей дивак зробить їй? Всюди камери спостереження, а якщо щось, то заверещить так, що всі таргани збіжаться з підсобних приміщень станції.

Юра присів поруч.

– Знаєш, Кіро. Початок та кінець існують лиш в кіно та в книжках. А життя – це народження і смерть. А між ними – шлях. А те що здається кінцем – тільки перехрестя, від якого розходяться нові дороги.

Кіра зло глянула на нього.

– Ти, бляха, хто? Коельйо, мать твою? Статусів у «Фейсбуці» перечитав? Це тільки красиві гівняні слова. Толку від них, як з козла молока! – вона закрила обличчя долонями. – Ну якого художника ти причепився? Хто тебе просив зупиняти мене? – дівчина виплескувала шквал емоцій на нового знайомого. –  Та звідки ти взагалі взявся? Філософ доморощений! – з очей полилися солоні потічки і остаточно змили залишки косметики.