Розділ 18.

– Мені треба терміново дізнатися, хто така ця Діана, – подумала я і вже прокручувала в голові, як це можна зробити.

Я повільно ходила по терасі, згадуючи кожне обличчя, кожен дзвінок, кожен корпоратив та зустріч, де бувала разом із чоловіком.

Так, кого я знаю на роботі в Ігоря, хто дасть мені інформацію і не скаже про це Ігорю?

Хтось із керівництва чи менеджерів одразу побіжить до нього зі словами: «Ігорю Васильовичу, тут ваша дружина питає про нову співробітницю». Мені це не підходило. Потрібна була людина, яка бачить абсолютно все, знає всі плітки, але при цьому щиро поважає мене й вміє тримати язик за зубами.

І тут у моїй голові, наче спалах, виринуло ім'я.

І тут перед очима чітко постала Олена Степанівна. Головна бухгалтерка.

Жіночка за п’ятдесят, трохи дивакувата, зі своїми химерними прикметами, вічними кольоровими шаликами та любов’ю до езотеричних гороскопів. Але яка ж вона була щира! Вона завжди щиро захоплювалася мною, при кожній зустрічі робила тисячу компліментів моєму смаку, а Ігореві постійно нагадувала: «Ігорю Васильовичу, бережіть свою Наталочку, вона у вас просто скарб!».

А головне – через її руки та звітність проходила кожна копійка і кожен наказ про прийом на роботу. Якщо ця Діана дійсно працює у фірмі, Олена Степанівна знає про неї геть усе: від розміру окладу до того, на якій посаді вона взагалі числиться.

Я дістала свій телефон, який увесь цей час лежав вимкненим у сумці. Руки трохи тремтіли, коли я натискала кнопку живлення. Екран спалахнув, і я одразу зайшла в месенджер, оминаючи десятки сповіщень.

Знайшла потрібний контакт. «Олена Степанівна (Бухгалтерія)».

Я вирішила не дзвонити, а написати, щоб не налякати її раптовим викликом, але зробила це максимально делікатно й довірливо:

«Олено Степанівно, доброго дня! Це Наталя. Мені дуже потрібна ваша допомога, і це має залишитися суворо між нами. Ігореві ні слова, будь ласка. Скажіть, у вас у фірмі працює дівчина на ім'я Діана? Хто вона і чим займається? Мені терміново треба знати».

Натиснула «надіслати». Минуло всього пів хвилини, як біля повідомлення з'явилися дві сині галочки. А ще за мить статус змінився на: «Олена Степанівна пише...»

Дуже швидко на екрані з'явилося коротке і дуже обережне запитання:

«Наталочко, доброго дня... Пробач, що питаю, але у вас з Ігорем Васильовичем усе гаразд? Він сьогодні зранку сам на себе не схожий, ходить як хмара, на всіх гримає, двері в кабінет зачинив і нікого не пускає. Навіть на каву не виходив... Ти дома, все добре?»

Я перезирнулася з Оксаною. Олена Степанівна відчувала напругу, але ще не розуміла всієї глибини кошмару. Мені довелося написати їй трохи правди, щоб розв'язати язик:

«Олено Степанівно, зі мною все відносно добре, але я не вдома. І мені зараз життєво необхідно дізнатися про цю Діану. Це не просто цікавість. Це питання життя і смерті. Будь ласка, розкажіть усе, що про неї знаєте, і хай це залишиться тільки між нами».

На тому кінці дроту запала пауза. Здавалося, Олена Степанівна вагалася, зважуючи свої страхи перед робочою етикою та відданість мені. Нарешті рядок «пише...» з'явився знову і вже не зникав кілька хвилин.

«Господи, Наталочко, ти мене лякаєш...» – нарешті прийшла відповідь. – «Якийсь злий рок над нашою фірмою навис, чесне слово! Добре, я тобі розкажу, бо в мене від цієї дівки вже давно серце не на місці».

А далі посипалися деталі, від яких у мене по шкірі пішли сирці:

«Звати її Діана Ковальчук. З’явилася десь місяць тому, наче з нізвідки. Числиться в штаті як фахівець з розвитку, але толку від неї – як від козла молока. Вся з себе гонорова, ходить на тих підборах так, наче по подіуму. Але знаєш, що мене одразу насторожило? Вона від першого дня почала довкола Ігоря Васильовича танці з бубнами влаштовувати. Підноси з кавою, «термінові» документи о сьомій вечора... Я за цим із бухгалтерії через скляні двері спостерігала й тільки зубами рипіла».

Олена Степанівна зробила паузу й додала ще одне повідомлення, яке змусило мене затамувати подих:

«Але твій Васильович – як скеля, навіть не дивився в її бік! А кілька днів назад взагалі так гримнув на неї, що вона вискочила з кабінету червона як рак. І знаєш, Наталю... вона ж минулого тижня біля мене крутилася! Ніби між іншим випитувала, інформацію про тебе! Я дурна думала, вона подарунок тобі від фірми готує до свят... Боже мій, Наталочко, що ця змія витворила?!»

Екран телефона знову здригнувся – Олена Степанівна прикріпила фото з її особової справи. З маленької фотокартки на мене дивилися ті самі холодні, розраховані очі, які три дні тому буденно зруйнували мій світ.

Я швиденько відповіла Олені Степанівні, – «Дякую, ви врятували мою менталку. Я Вам обов’язково по приїзду все розкажу», – і втупилася у анкетні дані цієї Діани.

Оксана нахилилася над моїм плечем, також вдивляючись у зображення та анкетні дані.

– Ковальчук... Прізвище нам нічого не каже, – тихо мовила Оксана, але в її голосі звучала сталь. – Але тепер ми точно знаємо дві речі, Натусь. Перше: твій Ігор до неї навіть не торкався й вигнав із кабінету. Друге: ця дівка йшла за тобою цілеспрямовано. Вона, скоріше всього, підіслана або грає у свою власну підлу гру. Вона не просто штучка, це прорахований удар.