Дорогою до мого будинку ми майже не розмовляємо. Артем зосереджено веде машину, час від часу поглядаючи на дорогу й дзеркала, а я сиджу поруч, обережно витягнувши травмовану ногу, й дивлюся на вечірнє місто за вікном. Ліхтарі розмиваються золотистими плямами на склі, повз проїжджають автомобілі, десь біля світлофора сміється компанія молодих людей, і все це здається настільки звичайним, що мені важко повірити, скільки всього встигло статися за останні кілька годин.
Я йшла на побачення з Мироном, сподіваючись нарешті відволіктися від думок про Левицького, а тепер їду додому в машині самого Артема, з перев'язаною щиколоткою й дивним відчуттям, що вечір пішов зовсім не за планом, але чомусь я не можу назвати його невдалим.
– Якось незвично, – раптом порушує тишу Артем.
Я повертаю голову.
– Що саме? – цікавлюсь.
– Ти так довго мовчиш.
Я закочую очі.
– Левицький, ми ж уже обговорювали це в лікарні.
– Я сподівався, що ти хоча б зараз почнеш розповідати, яка я жахлива людина. Дивно, коли поруч з тобою так тихо.
– Не провокуй. У мене ще вистачить сил.
– Отже, не все втрачено, – він усміхається.
– Таке буває не часто, – зітхаю, влаштовуючись зручніше. – Тому насолоджуйся спокоєм. Поки можеш.
Він тихо сміється, і я мимоволі переводжу на нього погляд. Артем тримає кермо однією рукою, друга лежить біля коробки передач, рукави чорної сорочки трохи натягнулися на передпліччях, а на обличчі нарешті немає тієї постійної зосередженості, яку я звикла бачити. Він виглядає розслабленим. Навіть задоволеним. І я раптом ловлю себе на тому, що мені подобається бачити його саме таким.
Коли автомобіль нарешті зупиняється біля мого будинку, я відчуваю дивне розчарування. Не тому, що не хочу додому. Навпаки, мрію переодягнутися в щось зручне й лягти на диван. Просто чомусь мені не хочеться, щоб цей вечір закінчувався саме зараз. Я відганяю дурну думку, відстібаю пасок безпеки й повертаюся до Артема.
– Ну що ж, дякую за доставку. Далі я сама пострибаю.
– Куди пострибаєш? – питає, дивлячись на мене.
– Додому. Уявляєш, я тут живу, – хмикаю.
– Та невже? – фиркає і відстібає пасок безпеки. – Тоді я допоможу тобі дістатися квартири.
– Навіщо? – миттєво напружуюсь. – У мене є ліфт.
– Прекрасно. Отже, мені пощастило і не доведеться нести тебе сходами.
І перш ніж я встигаю вигадати ще хоча б один аргумент, він виходить із машини. Я проводжаю його поглядом через лобове скло, і серце чомусь знову починає битися швидше. Мені б давно вже звикнути до того, що Артем сьогодні поводиться абсолютно не так, як я очікувала. Але кожного разу, коли він робить щось настільки просте й водночас несподівано турботливе, я розгублююся.
Пасажирські дверцята відчиняються.
– Ну що, принцесо? – запитує він, нахиляючись до мене. – Готова до останнього рейсу?
Я пирхаю.
– Ще раз назвеш мене принцесою – і я тобі вріжу.
– Спробуй. Тільки не травмованою ногою.
Він підхоплює мене на руки настільки легко, наче за весь вечір зовсім не втомився, і я знову обіймаю його за плечі. Цього разу навіть не намагаюся сперечатися. Просто дозволяю нести себе до під'їзду, а коли він відчиняє двері й заходить усередину, мимоволі притискаюся трохи ближче, щоб не зачепити ногою одвірок. Артем одразу змінює положення рук, обережніше притримуючи мене під колінами, і я раптом розумію, що він уже робить це майже автоматично. Наче звик.
І ця думка мені подобається значно більше, ніж повинна.
У ліфті ми залишаємося зовсім близько одне до одного. Точніше, я залишаюся в нього на руках, а він стоїть посеред невеликої кабіни, чекаючи, поки двері зачиняться. Я називаю поверх, Артем натискає кнопку, і ліфт повільно рушає вгору. Дзеркальна стіна відображає нас обох, і я випадково помічаю, який вигляд ми маємо збоку. Високий блондин у темному костюмі, який тримає на руках рудоволосу дівчину в зеленій сукні. Її руки обіймають його за плечі, його долоня впевнено лежить під її колінами, а обличчя знаходяться настільки близько, що стороння людина навряд чи повірила б у нашу багаторічну взаємну неприязнь.
І я раптом усміхаюся. Не стримуюся. Просто дивлюся на наше відображення й усміхаюся, бо вся ця ситуація здається настільки абсурдною, що інакше реагувати неможливо.
Артем одразу помічає.
– Що тебе так розвеселило?
Я переводжу на нього погляд.
– Та ось думаю, що цей день, мабуть, назавжди залишиться в моїй пам'яті.
– Через травмовану ногу?
– Через одного нестерпного чоловіка, який за вечір наносив мене на руках більше, ніж усі інші чоловіки за все життя разом узяті.
Він усміхається. Якось дивно. Не своєю звичною нахабною усмішкою, а трохи інакше – м'якше, майже задумливо. І від цього в мене знову щось стискається всередині.
– Насолоджуйся, руда, – тихо відповідає він. – Тому що таке справді буває нечасто.
#59 в Любовні романи
#26 в Сучасний любовний роман
протистояння характерів, від ненависті до коханні, зародження почуттів
Відредаговано: 19.11.2026