Всупереч почуттям

Розділ 12

Дорогою до мого будинку ми майже не розмовляємо. Артем зосереджено веде машину, час від часу поглядаючи на дорогу й дзеркала, а я сиджу поруч, обережно витягнувши травмовану ногу, й дивлюся на вечірнє місто за вікном. Ліхтарі розмиваються золотистими плямами на склі, повз проїжджають автомобілі, десь біля світлофора сміється компанія молодих людей, і все це здається настільки звичайним, що мені важко повірити, скільки всього встигло статися за останні кілька годин. 

Я йшла на побачення з Мироном, сподіваючись нарешті відволіктися від думок про Левицького, а тепер їду додому в машині самого Артема, з перев'язаною щиколоткою й дивним відчуттям, що вечір пішов зовсім не за планом, але чомусь я не можу назвати його невдалим.

– Якось незвично, – раптом порушує тишу Артем.

Я повертаю голову.

– Що саме? – цікавлюсь. 

– Ти так довго мовчиш.

Я закочую очі.

– Левицький, ми ж уже обговорювали це в лікарні.

– Я сподівався, що ти хоча б зараз почнеш розповідати, яка я жахлива людина. Дивно, коли поруч з тобою так тихо. 

– Не провокуй. У мене ще вистачить сил.

– Отже, не все втрачено, – він усміхається. 

– Таке буває не часто, – зітхаю, влаштовуючись зручніше. – Тому насолоджуйся спокоєм. Поки можеш.

Він тихо сміється, і я мимоволі переводжу на нього погляд. Артем тримає кермо однією рукою, друга лежить біля коробки передач, рукави чорної сорочки трохи натягнулися на передпліччях, а на обличчі нарешті немає тієї постійної зосередженості, яку я звикла бачити. Він виглядає розслабленим. Навіть задоволеним. І я раптом ловлю себе на тому, що мені подобається бачити його саме таким.

Коли автомобіль нарешті зупиняється біля мого будинку, я відчуваю дивне розчарування. Не тому, що не хочу додому. Навпаки, мрію переодягнутися в щось зручне й лягти на диван. Просто чомусь мені не хочеться, щоб цей вечір закінчувався саме зараз. Я відганяю дурну думку, відстібаю пасок безпеки й повертаюся до Артема.

– Ну що ж, дякую за доставку. Далі я сама пострибаю.

– Куди пострибаєш? – питає, дивлячись на мене. 

– Додому. Уявляєш, я тут живу, – хмикаю. 

– Та невже? – фиркає і відстібає пасок безпеки. – Тоді я допоможу тобі дістатися квартири. 

– Навіщо? – миттєво напружуюсь. – У мене є ліфт.

– Прекрасно. Отже, мені пощастило і не доведеться нести тебе сходами. 

І перш ніж я встигаю вигадати ще хоча б один аргумент, він виходить із машини. Я проводжаю його поглядом через лобове скло, і серце чомусь знову починає битися швидше. Мені б давно вже звикнути до того, що Артем сьогодні поводиться абсолютно не так, як я очікувала. Але кожного разу, коли він робить щось настільки просте й водночас несподівано турботливе, я розгублююся.

Пасажирські дверцята відчиняються.

– Ну що, принцесо? – запитує він, нахиляючись до мене. – Готова до останнього рейсу?

Я пирхаю.

– Ще раз назвеш мене принцесою – і я тобі вріжу.

– Спробуй. Тільки не травмованою ногою.

Він підхоплює мене на руки настільки легко, наче за весь вечір зовсім не втомився, і я знову обіймаю його за плечі. Цього разу навіть не намагаюся сперечатися. Просто дозволяю нести себе до під'їзду, а коли він відчиняє двері й заходить усередину, мимоволі притискаюся трохи ближче, щоб не зачепити ногою одвірок. Артем одразу змінює положення рук, обережніше притримуючи мене під колінами, і я раптом розумію, що він уже робить це майже автоматично. Наче звик.

І ця думка мені подобається значно більше, ніж повинна.

У ліфті ми залишаємося зовсім близько одне до одного. Точніше, я залишаюся в нього на руках, а він стоїть посеред невеликої кабіни, чекаючи, поки двері зачиняться. Я називаю поверх, Артем натискає кнопку, і ліфт повільно рушає вгору. Дзеркальна стіна відображає нас обох, і я випадково помічаю, який вигляд ми маємо збоку. Високий блондин у темному костюмі, який тримає на руках рудоволосу дівчину в зеленій сукні. Її руки обіймають його за плечі, його долоня впевнено лежить під її колінами, а обличчя знаходяться настільки близько, що стороння людина навряд чи повірила б у нашу багаторічну взаємну неприязнь.

І я раптом усміхаюся. Не стримуюся. Просто дивлюся на наше відображення й усміхаюся, бо вся ця ситуація здається настільки абсурдною, що інакше реагувати неможливо.

Артем одразу помічає.

– Що тебе так розвеселило?

Я переводжу на нього погляд.

– Та ось думаю, що цей день, мабуть, назавжди залишиться в моїй пам'яті.

– Через травмовану ногу?

– Через одного нестерпного чоловіка, який за вечір наносив мене на руках більше, ніж усі інші чоловіки за все життя разом узяті.

Він усміхається. Якось дивно. Не своєю звичною нахабною усмішкою, а трохи інакше – м'якше, майже задумливо. І від цього в мене знову щось стискається всередині.

– Насолоджуйся, руда, – тихо відповідає він. – Тому що таке справді буває нечасто.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше