Всупереч почуттям

Розділ 11.1

Коли ми рушаємо, я одразу ж дістаю телефон і пишу повідомлення Мирону. Практично не брешу, коли кажу, що виникли термінові справи, але все одно відчуваю себе трохи винною. Все-таки він непоганий, а я взяла і кинула його. 

Артем також пише щось у телефоні. Швидше за все, тій білявці, а тоді ховає телефон в кишеню і концентрує всю свою увагу на дорозі, наче мене і немає поруч. 

Коли ми прибуваємо до травмпункту, я героїчно пробую ступити на ногу і ледь не скрикую від болю. Артем лише глянув на мене і навіть не став нічого коментувати. Просто обійшов автомобіль, окинув мене своїм фірмовим поглядом, яким зазвичай дивиться на людей, що пропонують відверту дурницю, а тоді нахилився й підхопив на руки. 

І ось тепер ми прямуємо до входу в травмпункт, а я, замість того щоб обурюватися, ловлю себе на абсолютно ганебній думці: до такого, виявляється, можна звикнути. Особливо коли тебе несе високий, сильний і до непристойності привабливий чоловік, від якого пахне дорогими парфумами, а його руки тримають тебе настільки впевнено, що навіть думки про можливе падіння не виникає. 

Щоправда, останнє я нізащо не скажу вголос. Бо Левицькому й без того вистачає причин вважати себе подарунком для людства.

Артем тим часом підходить до стійки реєстратури. Молода медсестра піднімає голову, переводить погляд із нього на мене, потім знову на нього, і на її обличчі з'являється ледь помітна усмішка. Я чудово розумію, який вигляд ми маємо збоку: красивий блондин у дорогому костюмі тримає на руках рудоволосу дівчину у вечірній сукні, яка, судячи з виразу обличчя, готова його придушити. Напевно, ми виглядаємо як пара, яка щойно повернулася з невдалого побачення. І чомусь ця думка викликає в мене зовсім недоречне тепло десь під ребрами.

– Добрий вечір. Що сталося? – запитує медсестра.

– Підвернула ногу, – відповідає Артем раніше за мене. – Болить щиколотка, нормально наступити не може. Потрібен огляд.

– Я, взагалі-то, тут, – нагадую.

– Бачу.

– І говорити вмію, – бурчу. 

– Це я теж уже помітив.

Медсестра не втримується від усмішки, а я демонстративно відвертаюся. Після короткого оформлення нас скеровують до кабінету травматолога, і Артем нарешті опускає мене на кушетку. Перед тим, як відійти, він ще раз уважно дивиться на мою щиколотку, наче за ті десять хвилин, що минули від ресторану, там могло статися щось катастрофічне. Я вже збираюся пожартувати про його надмірну турботу, але помічаю, наскільки серйозним залишається його обличчя, і чомусь мовчу. 

Він справді хвилюється. Не грає роль героя, не намагається справити враження й навіть не використовує ситуацію, щоб зайвий раз мене підколоти. Принаймні не постійно. І від цього мені стає трохи незручно, бо я досі не знаю, як правильно реагувати на таку версію Артема Левицького.

Огляд займає певний час. Лікар обережно перевіряє щиколотку, розпитує, як саме я підвернула ногу, і скеровує на рентген, щоб виключити перелом. На щастя, знімок підтверджує, що кістки цілі, а найбільш імовірна причина болю – розтягнення зв'язок. Мені накладають еластичну пов'язку, радять найближчими днями обмежити навантаження, тримати ногу вище, коли відпочиваю, прикладати холод і не геройствувати з ходінням на підборах. Також виписують протизапальну мазь і пояснюють, коли потрібно прийти на повторний огляд, якщо біль або набряк не зменшуватимуться. 

Я слухняно киваю, хоча подумки вже складаю список справ, які завтра доведеться передоручити своїм працівникам. І саме це засмучує найбільше. Попереду насичений тиждень, кілька зустрічей із клієнтами, підготовка до корпоративного заходу й презентація, яку ми плануємо вже майже місяць. А тепер я, очевидно, маю сидіти вдома й спостерігати, як мої співробітники рятують світ без моєї безпосередньої участі.

Коли нарешті виходжу з кабінету, тримаючи туфлі в одній руці, то почуваюся значно спокійніше, ніж годину тому. Щоправда, пересуватися все ще незручно, тому доводиться підстрибувати на здоровій нозі, обережно притримуючись за стіну однією рукою. 

Артем сидить у кріслі навпроти, трохи нахиливши голову над телефоном. На його обличчі зосереджений вираз, пальці швидко рухаються екраном, і я раптом замислююся, скільки повідомлень він уже встиг отримати за цей час. Можливо, від своєї білявки. Можливо, з роботи. А можливо, від обох одночасно. 

Та щойно він помічає мене, телефон миттєво опиняється в кишені, а сам Артем підводиться настільки швидко, наче тільки й чекав моєї появи.

– Ну що? – запитує, наближаючись й уважно оглядаючи мене з голови до ніг. Найдовше його погляд затримується на пов'язці, яка видніється з-під сукні. – Що сказав лікар?

Я широко усміхаюся й розводжу руками.

– Бачиш? Жива. Ціла. Майже неушкоджена. Просто на кілька днів випала зі строю.

– Розтягнення?

– Саме так. Нічого серйозного, тому можеш видихнути. Твоя героїчна рятувальна операція завершилася успішно.

Він помітно розслабляється, і я раптом розумію, що до цієї миті він справді переживав. Не просто вдавав зацікавленість, не сидів тут із ввічливості, а хвилювався, поки лікар оглядав мою ногу. Ця думка дивним чином зігріває, хоча я й намагаюся негайно її відігнати.

– Добре, – говорить Артем, забираючи в мене папери з рекомендаціями. – Нічого. Відпочинок ще нікому не завадив.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше