Всупереч почуттям

Розділ 10.1

Кілька секунд ми так і стоїмо, наче обоє раптом забуваємо, що перебуваємо не десь наодинці, а в коридорі ресторану, звідки будь-якої миті може хтось вийти. 

Одна рука Артема все ще міцно тримає мене за талію, друга – за передпліччя, мої долоні лежать на його грудях, і я надто добре відчуваю під пальцями тепло його тіла крізь тонку тканину сорочки. Наші обличчя опиняються настільки близько, що достатньо було б трохи податися вперед – і... 

Ні. Навіть думати про це не збираюся. Тим більше щойно я піднімаю очі, очікуючи побачити звичну самовдоволену усмішку, її там немає. Артем дивиться на мене зовсім інакше – уважно, серйозно, навіть трохи стривожено, і від цієї несподіваної щирості я розгублююся сильніше, ніж від нашої близькості.

– Ти як? – запитує він, і цього разу в голосі немає ані краплі насмішки. – Все нормально? Нічого не болить?

– Нормально, – швидко відповідаю, бо мені раптом конче необхідно збільшити відстань між нами хоча б до тієї, на якій я знову зможу нормально думати. – Я ж не впала. Відпусти.

Він не сперечається, лише повільно прибирає руки, переконавшись, що я твердо стою на ногах, а я одразу роблю крок назад. І саме це стає моєю помилкою. Варто перенести вагу на праву ногу, як від щиколотки вгору прострілює настільки різкий біль, що я мимоволі скрикую й одразу ж підіймаю стопу над підлогою.

– Ай! Чорт!

Артем опиняється біля мене швидше, ніж я встигаю зрозуміти, що сталося. Його руки знову лягають мені на плечі, погляд миттєво проходиться по мені згори донизу, наче він серйозно очікує побачити десь відкритий перелом, кров або ще якусь катастрофу, яку примудрився пропустити кілька секунд тому.

– Що? Де болить? – питає швидко. 

– Нога.

– Яка?

– Права, – я обережно пробую знову поставити її на підлогу, але відразу морщуся. – Здається, коли похитнулася, підвернула щиколотку.

– “Здається”, – повторює він із таким виглядом, наче це слово його особисто образило. – Стань нормально.

– Я й так нормально стою, – бурчу. 

– На одній нозі? 

І перш ніж я встигаю зрозуміти, що він збирається робити, Артем раптом присідає переді мною навпочіпки. Я ошелешено дивлюся вниз, коли він обережно піднімає край моєї довгої зеленої сукні рівно настільки, щоб відкрити щиколотку, і легко охоплює її пальцями. Від несподіванки я мало не відсмикую ногу, але він одразу піднімає голову, дивлячись на мене знизу вгору, і в його погляді з'являється попередження.

– Не смикайся.

– Артеме, ти що робиш? – приголомшено випалюю. 

– Дивлюся, наскільки сильно ти її підвернула.

– Ти що, лікар? – дивуюсь. 

– Не повіриш. З дитинства мріяв ним стати, – хмикає. 

– То я тобі що… піддослідна пацієнтка?

Він ігнорує моє бурчання, дуже обережно торкається щиколотки, перевіряючи, де саме болить, і я раптом відчуваю себе дивно. Артем Левицький стоїть переді мною навпочіпки посеред ресторанного коридору, тримає мою ногу й виглядає так, наче зараз вирішує питання державної важливості. Якби хтось розповів мені про таке тиждень тому, я б розсміялася людині просто в обличчя.

– Тут? – питає він, трохи натискаючи збоку.

– Трохи, – шепочу. 

– А тут?

– Ай! Так, там.

Він одразу послаблює дотик.

– Не опухла сильно, але це поки нічого не означає. І взагалі, – Артем переводить погляд на мої туфлі, а потім знову на мене, – на таких підборах можна не те що ногу підвернути, а шию зламати.

Я фиркаю.

– Не твоя справа, які підбори я ношу. Краса потребує жертв.

Він дивиться на мою щиколотку, потім – демонстративно на туфлі й нарешті підводить на мене очі.

– Схоже, одну жертву сьогодні вона таки отримала.

– Дуже смішно.

– Я не жартую.

– А дарма. У тебе рідко виходить щось смішне, треба користуватися моментом, – не можу втриматися від цих слів навіть зараз. 

– Зате ти навіть із травмованою ногою не втрачаєш здатності говорити дурниці. Це хороший знак, – усміхається. 

– Дякую, лікарю Левицький. Тепер, коли консультація завершена, можеш повернутися до своєї...

Я ледь не кажу “білявки”, але вчасно прикушую язика. Не вистачало ще вдруге за п'ять хвилин показати, наскільки мене дратує його супутниця.

Артем тим часом підводиться, випрямляється на весь свій зріст і знову дивиться на мою ногу.

– Схоже на розтягнення. Але краще перевірити.

– Дякую за допомогу. Я якось...

Закінчити не встигаю.

Одну мить я стою перед ним, а наступної Артем нахиляється, одна його рука проходить мені під коліна, друга лягає на спину, і підлога раптом зникає з-під ніг.

– Артеме! – скрикую настільки голосно, що десь за рогом хтось, напевно, обертається.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше