Я закриваю воду, витираю руки й сердито дивлюся на себе в дзеркало.
Ні. Мені не бракує Артема. Мені бракує... конфлікту.
Ось. Прекрасне пояснення.
Моє життя просто стало надто спокійним без людини, яка здатна роздратувати мене однією піднятою бровою.
Заспокоєна цією абсолютно неправдоподібною брехнею, виходжу з вбиральні – і зупиняюся, тому що він стоїть у коридорі.
Звісно. Хто б сумнівався.
Артем спирається плечем об стіну за кілька метрів від мене, руки – в кишенях штанів, на губах та сама ледь помітна усмішка, яку мені хочеться стерти ще з першого дня нашого знайомства. І найдурніше те, що зараз, побачивши його ось так близько вперше за тиждень, я відчуваю зовсім не те роздратування, яке мала б.
Усередині щось дивно стискається, а потім навпаки – розправляється. Наче мені справді бракувало цього. Його. Наших суперечок. Цього безглуздого запалу, який виникає щоразу, коли ми опиняємося поруч. Мирон за весь вечір не змусив мене відчути й половини того, що Левицький примудряється викликати одним поглядом.
І це дуже, дуже поганий знак.
– Ти заблукав, Левицький? – питаю, киваючи на двері за своєю спиною. – Чоловіча вбиральня – з іншого боку.
Його усмішка стає ширшою.
– Нарешті.
– Що “нарешті”?
– Заговорила зі мною. Я вже почав хвилюватися, що за тиждень ти забула, хто я.
Я дивлюся йому просто в очі й відчуваю, як повертається моя звична впевненість. Ось це вже територія, яку я знаю. Тут не треба розбиратися у власних почуттях. Тут достатньо вчасно вкусити.
– Повір, Левицький, я дуже старалася.
– Погано старалася, – усміхається кутиками губ.
– Чому це?
– Бо ти зараз дивишся на мене так, наче чудово пам'ятаєш.
Зараза.
Я схрещую руки на грудях.
– У тебе неймовірно висока самооцінка, – фиркаю.
– Зазвичай цілком виправдана.
– Ось саме за цим я й не сумувала.
Слова вилітають раніше, ніж я встигаю подумати. Артем миттєво чіпляється за них.
– Не сумувала? – перепитує він, і в блакитних очах спалахує така задоволена цікавість, що мені хочеться вкусити себе за язик. – Тобто варіант “сумувати” все-таки розглядався?
– Навіть не мрій.
– Пізно.
Я закочую очі й роблю крок убік, збираючись пройти повз нього.
– Мені треба повертатися в зал. Мій хлопець чекає.
Він фиркає. Я зупиняюся.
Повільно повертаю голову.
– Що тебе так насмішило?
– Нічого. Просто швидко ти знайшла хлопця.
Тон у нього начебто байдужий, але я знаю Артема достатньо добре, щоб почути в ньому щось інше. Саме це змушує мене повернутися до нього всім корпусом.
– А скільки часу я мала витримати? – солодко питаю. – Місяць? Пів року? Рік жалоби оголосити?
– Я такого не казав, – фиркає.
– Тоді до чого цей коментар?
– Минув лише тиждень.
– І?
Він мовчить.
Я усміхаюся вже щиро, бо тепер розумію, куди бити.
– Ой, Левицький... – протягую, трохи нахиляючи голову. – Тільки не кажи, що тебе це зачепило.
– Мене? – він тихо сміється. – Абсолютно ні.
– Тоді чудово. Бо я тобі нічого не винна.
– Ніколи не стверджував протилежного.
– От і прекрасно. Тим більше що ти, як бачу, теж часу не гаяв.
Мій погляд сам собою ковзає в напрямку залу, і я одразу злюся на себе за це.
Занадто очевидно, що я ревную.
Артем помічає. Звісно ж, помічає.
Його очі примружуються, а на губах повільно з'являється та сама усмішка, яка завжди означає, що він щойно знайшов спосіб мене дістати.
– А-а, – тихо вимовляє він. – То ось у чому справа.
– У чому? – напружуюсь.
– У моїй супутниці.
– Господи, Левицький, не перебільшуй власну значущість, – фиркаю доволі переконливо.
– Я нічого не перебільшую. Просто ти так уважно її розглядала...
– Я її взагалі не розглядала, – бурчу.
– Юле, ти мало не спіткнулася, коли її побачила.
– Я спіткнулася від шоку, що хтось добровільно погодився провести з тобою вечір.
Він сміється, а я ненавиджу те, як цей звук діє на мене після тижня без нього.
– Зрозуміло.
– Що тобі зрозуміло?
#59 в Любовні романи
#26 в Сучасний любовний роман
протистояння характерів, від ненависті до коханні, зародження почуттів
Відредаговано: 19.11.2026