Юля
Цілий тиждень. Мені знадобився цілий клятий тиждень, щоб хоча б на кілька годин перестати думати про Артема Левицького. Сім днів я прокидалася з твердим наміром більше не згадувати ту ніч, і сім днів поспіль успішно порушувала власну обіцянку ще до першої ранкової кави.
Робота допомагала, але лише частково. Поки я носилася між зустрічами, сварилася з підрядниками, погоджувала кошториси й вирішувала чергову катастрофу, яка за пів години до початку заходу обов'язково мала трапитися, думати про нього справді було ніколи. Зате ввечері, щойно залишалася сама, пам'ять наче навмисно підкидала те, що я так старанно намагалася забути: його руки, усмішку, запах, тепло шкіри, ранок у його ліжку й мою власну паніку, коли до мене остаточно дійшло, з ким саме я провела ніч.
І ось сьогодні нарешті стається диво. Я погоджуюся на побачення, гарно одягаюся, укладаю волосся, приходжу в ресторан, знайомлюся ближче з Мироном і приблизно через пів години ловлю себе на тому, що вперше за весь тиждень не думаю про Левицького. Взагалі. Ні секунди. Мене навіть починає охоплювати обережний оптимізм.
Може, все? Може, попустило? Може, мій мозок нарешті зрозумів, що одна п'яна ніч не варта семиденної психічної окупації? І саме в цей момент доля, очевидно, вирішує зареготати мені просто в обличчя та садить Артема за кілька столиків від мене.
До цього побачення, якщо бути справедливою, все складається доволі непогано. Мирон приємний. Навіть дуже. Ми познайомилися кілька тижнів тому на одному з заходів, який організовувала моя агенція, обмінялися контактами, потім кілька разів переписувалися, і зрештою він запропонував повечеряти. Я погодилася без особливих очікувань, але вже за перші двадцять хвилин розумію, що вечір не буде катастрофою.
Мирон уміє слухати, смішно розповідає історії, не перебиває, не намагається вразити мене розміром рахунку чи переліком знайомств і, що взагалі рідкість, справді цікавиться моєю роботою, а не просто киває, чекаючи, коли можна буде змінити тему.
У нас навіть виявляються схожі музичні смаки й любов до спонтанних поїздок. Він легко торкається моєї руки, я не забираю її, сміюся з його жартів і думаю, що за інших обставин це побачення могла б сміливо назвати чудовим. Тільки весь час чогось не вистачає. Я не можу пояснити, чого саме.
Мирон нічого не робить неправильно, навпаки – він робить усе дуже добре. Просто немає якогось внутрішнього клацання, того самого азарту, через який хочеться нахилитися ближче, сперечатися, провокувати, ловити кожен погляд. І мене страшенно дратує, що я взагалі про це думаю, бо ще тиждень тому не мала жодного уявлення, що мені це потрібно.
– Може, після вечері прогуляємося? – питає Мирон, коли офіціант забирає наші тарілки. – Тут неподалік набережна. Погода хороша, та й мені поки не дуже хочеться закінчувати вечір.
Пропозиція нормальна. Мила навіть. І я мала б просто відповісти “так”. Замість цього кілька секунд мовчу, дивлячись на нього й намагаючись зрозуміти, чому не відчуваю бажання погодитися одразу. Мирон терпляче чекає, не підганяє, і від цього мені стає ще незручніше.
– Давай я спочатку відійду на хвилинку, добре? – зрештою кажу, беручи сумочку. – А тоді вирішимо, куди йти далі.
– Звісно. Я нікуди не тікаю.
Він усміхається, я відповідаю тим самим і підводжуся з-за столу. І ось тут усе летить під три чорти.
Спочатку я його навіть не помічаю. Роблю кілька кроків між столиками, все ще думаючи про Мирона й про те, чому хорошого, приємного чоловіка мені виявляється недостатньо, а потім піднімаю очі – й зустрічаюся поглядом з Артемом. Завмираю так різко, що ледь не врізаюся в офіціанта.
Левицький сидить за столиком і дивиться прямо на мене, а в його блакитних очах уже з'являється та сама нестерпна веселість, яка одразу дає зрозуміти: мою розгубленість він помітив.
Прекрасно. Просто прекрасно.
З усіх ресторанів у цьому величезному місті він обрав саме цей. З усіх вечорів – саме сьогоднішній. І, звісно ж, він тут не один. Мій погляд сам собою зміщується на жінку навпроти, і я майже одразу розумію, що вона абсолютно в його стилі. Білявка, доглянута, красива, витончена, з бездоганним макіяжем, ідеальним волоссям і таким виглядом, наче в її житті навіть колготки ніколи не рвуться в невідповідний момент.
Ну звісно. А кого ще міг обрати Артем Левицький? Вони навіть поруч виглядають гармонійно – двоє красивих, випрасуваних життям людей, які, мабуть, прокидаються вранці вже з ідеальними зачісками. І чомусь від цієї картинки в мене моментально псується настрій.
Я не вітаюся. Просто проходжу повз із високо піднятою головою, хоча чудово відчуваю на собі його погляд, і тільки опинившись у вбиральні, дозволяю собі тихо видихнути. Ставлю сумочку біля раковини, відкриваю воду й починаю мити руки, хоча вони абсолютно чисті. Потім ще раз. І ще кілька секунд тримаю долоні під прохолодним струменем, дивлячись на власне відображення в дзеркалі та щиро не розуміючи, що зі мною відбувається.
Якого біса мене взагалі хвилює, з ким він прийшов? Ми переспали. Один раз. П'яні. Після чого вранці обоє погодилися, що ніхто ніколи не повинен про це дізнатися. Артем не телефонував мені весь тиждень. Не писав. Не шукав зустрічі. Я теж цього не робила. Все саме так, як мало бути. Кожен повернувся до свого життя, і сьогодні я власними очима бачу підтвердження того, що Левицький прекрасно продовжує своє.
#59 в Любовні романи
#26 в Сучасний любовний роман
протистояння характерів, від ненависті до коханні, зародження почуттів
Відредаговано: 19.11.2026