Всупереч почуттям

Розділ 9

Юля глибоко вдихає, і я майже фізично бачу, як вона опановує себе. Це триває якусь секунду. Потім плечі розслабляються, підборіддя трохи піднімається, а на губах з'являється усмішка. Та сама звична впевнена усмішка, яку вона використовує, коли хоче показати світові, що абсолютно все контролює. 

Проблема лише в тому, що я вже бачив її справжню усмішку сьогодні. Ту, якою вона кілька хвилин тому дивилася на свого супутника. Ця інша. Надто рівна, надто швидка й абсолютно не доходить до очей. Я мимоволі усміхаюся у відповідь, очікуючи хоча б короткого “привіт”, але Юля робить наступний крок, проходить просто повз наш столик і... нічого. Взагалі. Навіть голови не повертає. Наче ми незнайомі. Наче тиждень тому вона не прокидалася в моєму ліжку, загорнувшись у мою ковдру. Наче я якийсь випадковий чоловік, якого вона вперше бачить у житті.

Я повільно проводжу її поглядом до коридору.

Оце вже дратує. Причому значно сильніше, ніж мало б.

– Знайома твоя? – несподівано питає Аліса.

Я переводжу на неї погляд.

– Що?

Вона трохи нахиляє голову, і в її очах з'являється ледь помітна насмішка.

– Руда дівчина. Ви так подивилися одне на одного, що я вже подумала, мені треба пригнутися, щоб між вами випадково не опинитися.

– Просто знайома.

– Просто знайома, – повторює вона з таким виразом, що стає очевидно: не повірила ні на секунду. – І всі твої знайомі дивляться на тебе так, наче подумки вирішують, придушити тебе просто зараз чи залишити на десерт?

Я не втримуюся від короткої усмішки.

– У нас специфічне спілкування.

– Я помітила. Хоча ви навіть не привіталися.

– Саме це й називається специфічним спілкуванням.

– А-а. Тоді все зрозуміло, – протягує вона й бере келих. – І саме на неї ти дивився весь вечір?

Я завмираю лише на мить, але Алісі цього вистачає.

– Я не дивився на неї весь вечір.

– Артеме, – вона сміється, – я блогерка, а не сліпа. Моя робота половину часу полягає в тому, щоб помічати, куди дивляться люди. Ти сьогодні або витріщаєшся кудись за моє плече, або ховаєшся за меню.

– Я не ховався за меню, – знову виправдовуюсь. 

– Добре. Ти дуже уважно його вивчав, тримаючи на рівні очей.

– Алісо...

– Все, мовчу, – вона примирливо підіймає долоню, хоча в очах усе ще танцюють веселі іскорки. – Ти сказав, що ми сьогодні без допитів, я обіцяла. Просто наступного разу, коли захочеш запросити мене повечеряти, щоб стежити за іншою жінкою, попередь заздалегідь. Я хоча б візьму з собою бінокль.

– Я ні за ким не стежу.

– Звісно.

Її тон настільки відверто поблажливий, що я мало не фиркаю. Чудово. Тепер ще й Аліса зрозуміла щось, чого я сам не хочу визнавати. Погляд мимоволі повертається до коридору, де кілька секунд тому зникла Юля. 

Вона навіть не привіталася. Просто пройшла повз. Чомусь саме це чіпляє найбільше. Якби кинула якусь шпильку, закотила очі, назвала мене Левицьким своїм особливим тоном – усе було б нормально. Звично. Я б відповів, вона б роздратувалася, і світ знову став би на своє місце. Натомість вона подивилася на Алісу, насупилася, натягнула фальшиву усмішку й демонстративно мене проігнорувала.

Я дивлюся на келих перед собою, намагаючись переконати себе, що зараз найрозумніше – залишитися на місці.

Рудницька повернеться. Пройде повз. Ми ще раз подивимося одне на одного. Можливо, цього разу вона навіть спроможеться привітатися.

На цьому все. Саме так поводяться нормальні дорослі люди. Але я сьогодні, схоже, вирішив остаточно зіпсувати власну репутацію розсудливої людини.

– Я відійду на хвилину, – кажу, відсуваючи крісло.

Аліса навіть не питає куди. Лише повільно підіймає на мене очі, переводить їх у бік коридору, куди щойно пішла Юля, а тоді знову дивиться на мене. На її губах з'являється усмішка, яка мені категорично не подобається.

– Звісно.

Підводжуся й прямую до коридору, ще дорогою намагаючись придумати хоча б одну адекватну причину того, навіщо взагалі це роблю.

Привітатися? Міг привітатися, коли вона проходила повз. 

Запитати, як справи? У мене був цілий тиждень, щоб написати повідомлення. 

З'ясувати, чому вона мене проігнорувала? Це вже звучить настільки по-дитячому, що навіть самому соромно. 

Я взагалі не повинен йти за нею. Маю повернутися до Аліси, закінчити вечерю й перестати поводитися так, наче Рудницька має якесь значення. Але ноги чомусь несуть мене зовсім в іншому напрямку.

За кілька секунд шум ресторану стає тихішим. Коридор тут широкий, освітлений теплим приглушеним світлом; попереду двері вбиралень, трохи далі – велике дзеркало й невеликий диван біля стіни. Я сповільнюю крок, і тільки тепер до мене остаточно доходить, наскільки ідіотською є вся ця ситуація. Я залишив жінку, яку сам запросив на вечерю, за столиком і пішов слідом за іншою тільки тому, що та не сказала мені “привіт”.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше