Розділ 1

Є дні, після яких хочеться гарячої ванни, тиші й вимкненого телефона. А є такі, після яких – напитися.

Мій сьогоднішній однозначно належить до другої категорії.

– Так, Ксю, я їду! – притискаю телефон до вуха плечем і водночас намагаюся відшукати в сумці дзеркальце, хоча навіть не знаю, навіщо воно мені зараз. Побачене все одно нічого не змінить. – Уже майже приїхала.

– Ти двадцять хвилин тому це казала! – кричить у слухавку подруга.

– Двадцять хвилин тому я була майже в машині. Тепер я майже в клубі. Відчуваєш прогрес?

– Рудницька!

Я сміюся й нарешті витягую маленьке дзеркальце. Краще б не витягувала. Волосся, яке ще вранці лежало великими акуратними хвилями, тепер виглядає так, наче останні кілька годин я провела не на організації корпоративного заходу, а щонайменше рятувала людей із палаючої будівлі. Руді пасма стирчать у різні боки, біля скронь вибилися короткі волосинки, макіяж дивом тримається, хоча помада давно зникла, а під очима вже проступає втома. 

На мені біла блузка, рукави якої я закотила ще години три тому, і довга джинсова спідниця. Не найгірший одяг у світі, звісно, але на фоні Ксю та інших дівчат, які точно прийшли в клуб у сукнях і на підборах, я виглядатиму так, ніби випадково забігла сюди дорогою з продуктового магазину.

– Я серйозно, – продовжую, ховаючи дзеркальце назад. – Навігатор показує сім хвилин. Максимум десять, якщо ми знову станемо на світлофорі.

– Ти хоча б переодягнулася? – нетерпляче питає подруга, а я кидаю погляд на свою спідницю.

– Звісно, – брешу і не червонію. 

– Юлю.

– Я переодягнула моральний стан з “убити всіх” на “випити й пробачити людству його існування”. Це рахується?

На тому кінці чується сміх.

– Я так і знала. Ти знову з роботи?

– А звідки ж іще?

– Ти колись вийдеш заміж за свою роботу, – Ксю фиркає. 

– Принаймні вона мене не зраджує.

Фраза злітає з язика раніше, ніж я встигаю її зупинити.

Ксю замовкає.

Я заплющую очі й відкидаю голову на підголівник. От тільки не треба. Я зовсім не збираюся сьогодні говорити про Дениса. Власне, взагалі більше не збираюся про нього говорити. Достатньо того, що цей придурок сам про себе нагадує з наполегливістю рекламного бота.

– Він знову телефонував? – обережно запитує вона.

– І не один раз. 

Телефон у моїй руці саме в цю мить коротко вібрує.

Я відриваю його від вуха та опускаю очі.

Денис. Ну звісно.

Скидаю виклик.

– Може, заблокуй його? – чую голос Ксю. 

– Блокувала. Він знайшов інший номер. Потім написав у месенджері. Потім – у соцмережі. Сьогодні взагалі вирішив, що одинадцять пропущених – це недостатньо переконливий аргумент і треба дванадцять.

– І чого хоче?

Я фиркаю.

– Другого шансу.

– Серйозно?

– Абсолютно. Виявляється, він усе усвідомив. Це була помилка. Він мене кохає. Вона нічого для нього не означала. Він був п'яний. Меркурій стояв не в тому сузір'ї. Земля оберталася надто швидко. Я вже не слухала далі.

Ксюша знову сміється, а я дивлюся у вікно на вечірнє місто, що миготить за склом таксі.

Насправді мені зовсім не смішно, але плакати через Дениса я теж не збираюся.

Він зрадив мене. Все. Крапка.

Я не належу до тих людей, які місяцями розбирають чужі мотиви на молекули, шукають пояснення, звинувачують себе й намагаються зрозуміти, чого їм не вистачило, щоб їх не зрадили. Мені вистачає простого факту: людина, якій я довіряла, чудово знала, що робить. І зробила це. Тому другого шансу не буде.

Навіть якщо Денис обірве мені всі телефони світу.

– Коротше, – кажу, – сьогодні я хочу випити. Багато. Танцювати. Ще раз випити. І щоб ніхто не говорив зі мною про чоловіків.

– Домовилися, – швидко погоджується подруга. 

– Особливо – про колишніх.

– Домовилися.

– І якщо я раптом сама почну говорити про Дениса, заткни мені рота, – додаю. – Бажано текілою.

– О, це я можу, – сміється Ксю. 

– От за це я тебе й люблю. Все, скоро буду.

Скидаю виклик і з полегшенням видихаю.

Телефон знову вібрує. Навіть не дивлюся. Переводжу його в беззвучний режим і запихаю на саме дно сумки.

Досить із мене на сьогодні. Власне, досить із мене всього цього тижня. Останні п'ять днів перетворилися на нескінченний марафон між офісом, зустрічами, підрядниками, клієнтами та майданчиками. Сьогоднішній захід взагалі мало не довів мене до нервового зриву. За чотири години до початку один із декораторів повідомив, що половина конструкцій затримується. За дві – ведучий вирішив, що температура тридцять сім і два є достатньою причиною помирати. А за сорок хвилин до приходу гостей перестала працювати частина освітлення.