Глава 12

- Через це Хорос тебе вистежує? - нітрохи не образившись, поцікавився Едгар, кивнувши на мене.

- Шарлотта виношує для мене силу, якою хоче заволодіти Хорос, - згідно кивнув Артур. - Але погодься, нехай краще сильніше стану я, ніж він.

- З цим не посперечаєшся! Як ти погодилася? - знову перемістив на мене свою увагу Едгар, зігнувши смоляну брову, свердлячи мене незрівнянними зеленими очима.

- Він не питав, - смикнула я плечима. - Це занадто заплутана та сумна історія.

- Як-небудь із задоволенням би її послухав! - заявив Едгар. - Значить, ти нам її не вступиш? – знову коситься на Артура.

- Справді, Едгаре, не жартуй так, ти сильно ризикуєш. Шарлотта зі мною і я з нею розлучатися не маю наміру! – схоже, Артуру було вже не смішно.

- Так дістань нам інших, - не вгамовувався дракон. - На відборі наречених глянути нема на що було!

- Торгівлею людьми не займаюся, ти ж знаєш.

- Ви крадете дівчат?! - не витримала я. - Для утіх, ніби вони речі?

- Солодка, жінки призначені лише для того, щоб приносити чоловікові задоволення, - посміхаючись, видає Едгар. А у мене на обличчя наповзає презирлива поблажливість.

- Та що ви кажете! А що зробить чоловік, щоб жінці захотілося щиро та від душі дарувати ці задоволення? Наженете страху, виблискуючи очима? Або дістанете зі штанів свої причандали, немов це найкраща нагорода? Га? А може, пообіцяєте шматок хліба, притулок та гори дорогоцінних каменів? Адже що ж ще потрібно жінці - сидіти у теплі, у ситості, мовчати та розсовувати ноги! - мене понесло, і Артур навіть не спробував мене втихомирити.

- Негайно змусь її заткнутися за допомогою яких-небудь чар! - заревів Едгар.

- А що, друже мій, може мені й правда залишити Шарлотту у вас погостювати, вона любить виїдати печінку, твоя їй теж згодиться?! - розреготався у відповідь Артур. 

- От же ж відьма! Як ти її до сих пір не придушив? - пробурчав Едгар, хмурячись.

- Вона мені подобається, - посміхнувся у відповідь Артур.

- Кажуть, відьмакам невідома любов, - продовжив розмову Едгар, коли ми попрямували до підвісного критого мосту. - Вони виривають собі серце, щоб любові не було де оселитися, тому що любов робить їх слабкими. Тому відьмаків вважають безсердечними воїнами, тому що тільки так вони можуть протистояти пітьмі, або ж дозволяють темряві поглинути себе. Ні до кого не прив'язані, та й по ним ніхто не сумує.

- У дитинстві, ти слухав не ті казки, Едгаре, - відповів йому на це Артур.

- Але вас навіть допускають на Нефелітос! Ти й сам там бував, й не раз. Ох, як же я тобі заздрив! Острів повний прекрасних дів, при погляді на яких закипає кров, жорстокі красуні, що зріклися чоловіків. Ми дракони лише можемо поглянути на них зверху, кружляючи над цим прекрасним островом. А вам відьмакам дорога туди відкрита, тому що вони не бояться, що ви можете захотіти кого-небудь з них.

- Тобі все-таки терміново треба одружитися, ти надто переймаєшся жінками, - продовжують спілкуватися вони, а я в один момент завмираю, не в змозі зрушити з місця. ... Дракони, вони парять тут у небі, мов птахи, один з них пролетів зовсім близько, пірнувши під міст - величезний сіро-зелений монстр, хижак, але до того прекрасний, що навіть якщо б я й хотіла щось сказати - не змогла б, у мене відняло дар мови.

- О, так, до цього потрібно звикнути, - Артур м'яко потягнув мене за собою. - Йдемо, Шарлотто. Хорос вже тут, я його відчуваю. А після, може бути умовимо Едгара і він нас покатає.

- Я вам що кінь? - обурився правитель драконівського гнізда. - Ух, як же я прагну бійки! Мрію поквитатися з Хоросом раз і назавжди, помститися йому за брата!

- Це твій день, Едгаре, сьогодні настане час розплати, ми заманимо Хороса у плачливу печеру, але потрібно діяти строго за планом.

- Не хвилюйся, владико тіней, я довго терпів, потерплю ще трохи.

Міст вивів нас на черговий скелястий гребінь з печерами, які розкрили свої темні пащі, немов збиралися нас проковтнути. Вдалині виднівся ще один замок. Внизу біля скель, тулилися покручені вітрами й боротьбою за життя дерева, котрі вгризалися корінням між каменів у пошуках ґрунту. Дракони любили висоту, вважаючи за краще скелі, а не дихаючі зеленню долини. Слух різонув чийсь надсадний плач.

- На цих скелях гніздяться птахи-плакальниці, чиї крики схожі на ридання, - відповів Артур на мій здивований погляд. - Таким чином, вони відлякують від своїх гнізд дрібних хижаків. Тому ці печери називаються плачливі.

- Боже, який жах, тут же можна з'їхати з глузду, - дотики пальців Артура до моєї шкіри, яка геть вкрилася мурашками, мене трохи заспокоїли. - Артуре, а можна мені дізнатися про ваш план?

- Не переживай, з тобою все буде добре, ти в безпеці.

- А ти? - підняла я на нього свої очі. Але замість відповіді він з почуттям поцілував мене в губи і я вловила у цьому поцілунку ... щиру подяку.

Дракони залишили нас самих. Тримаючись за руки, ми заглиблювалися у темний зів печери, де луною розносився плач жахливих птахів. Смолоскипи спалахнули самі по собі. Артур відвів мене в сторону, взявшись щось шепотіти, обертаючи зап'ястями й повертаючи пальцями, немов він сплітав невидимі нитки. Тіні навколо нього стали згущуватися, поки не обернули його в кокон, який через деякий час різко розвіявся в сторони, звільняючи двох однакових Артурів і мою точну копію.