Глава 11

Тому на повернення Артура я чекала сильніше ніж зазвичай. Ледве стримавшись, щоб не кинутися до нього, почувши характерний шурхіт просторового коридору.

- Що трапилось? - він відчув це відразу ж, що й не дивно.

- Привіт! - схопивши його за руку, я потягла його до вікна. - Що ти бачиш?

З хвилину він розглядав небо, дерева, які рвали на собі листя і морок, що впав на місто.

- Гроза змінює свої відтінки, - сказав він, продовжуючи пильно дивитися в одну точку. - Що тебе насторожує, Шарлотто?

- У грози сьогодні немов кілька причин появи, вона прийшла сюди не сама, - вимовила я, розуміючи, наскільки це по дурному звучить.

- Можливо, - примружився Артур, нахиливши голову, ніби він ще й прислухався до чогось.

- А ти б міг не залишати мене ці два дні, зовсім не йти, ні на хвилину? Або може бути, ми втечемо до ще якогось притулку на іншому кінці світу, як можна подалі звідси? Прошу. Мені складно пояснити, я просто відчуваю, що треба бігти.

- Ти маєш рацію. За завісою грози, у темряві приховується небезпечний ворог. Його приваблює сила червоного місяця, він бажає її отримати, - взявши мене за руку, сказав Артур повільно відступаючи назад. - Але куди б я не відкрив коридор - його око піде за нами і знайде нас в будь-якому притулку. Тому залишається тільки одне місце, - сказавши це, владика тіней з силою обійняв мене, і на якийсь час я розчинилася ... перетворюючись на дим. Це був зовсім не стрибок у просторову діру, ні, колись він вже робив зі мною цей фокус. Мерзенне відчуття, немов мене недбало зібрали в купу похапцем і як попало.

- Не хвилюйся, Шарлотто, тобі нема чого боятися, коли я поруч, - спокійно промовив Артур, накинувши на мене темний плащ з капюшоном.

Судячи з того, що я бачу, ми у якійсь печері, тут неприємно пахне паленим волоссям і важко дихати через сморід, що забивається в ніс. Міцно стискаючи руку Артура, я слухняно йду за ним. Печера поступово розширюється і ми потрапляємо до залу, чиї склепіння підпирають масивні колони, а на стінах горять смолоскипи, освітлюючи це похмуре місце всередині гори.

- Відьмаче! Тебе я впізнаю у будь-якій личині. ... Давненько ти не з'являвся, - пролунав хрипкий голос з середини залу. Чоловік, який сидів за столом повернувся в нашу сторону, але вставати не поспішав. - Що забув у наших краях повелитель тіней?

- Скучив, - хмикнув йому у відповідь Артур.

- Змінив мордочку?

- Вирішив, що ця мені більше пасує, - зарозумілий тон Артура говорив про те, що він відчуває себе тут як у своїй тарілці.

Безглуздий капюшон заважає мені розгледіти все, як годиться, намагаюся скинути його, але у мене не виходить, його ніби хтось тримає, сидячи у мене на плечах. Все ж таки викрутившись, мені вдається розглянути, що за столом сидить доволі багато чоловіків, одягнених як середньовічні розбійники. Але найдивніше навіть не це, а їхні очі! Випадково зустрівшись поглядом із співрозмовником Артура - я мимоволі гикнула. Їхні зіниці вертикальні і палають червоним! Здається, що тут же спалахне все, на що б він не глянув!

- Де твій брат, Дорхесте?

- На відборі наречених, - скривився червоноокий. - Моєму братику припекло одружитися. А ти, я дивлюся, теж не сам? Що за вона? В перший раз бачу тебе із жінкою.

- Мене звуть Шарлотта Скорес, я наречена сера Артура, - видала я, з якогось переляку записавши себе у наречені. Видно мізки пошкодила, коли з диму назад перетворювалася. І цей Дорхест раптом розреготався, напевно, у Артура від несподіваного повороту - щелепа до колін відвисла.

- Гнус мені в око, так вона і чути не чула про наш світ! А як вітають дам у вас? Дозвольте поцілувати вашу ручку? - схопився цей Дорхест, нависнувши наді мною своїми величезними плечима. Який же він ... не маленький хлопець!

- Ось тільки лапи до неї протягувати не обов'язково, - сухо попередив його Артур. - Шарлотто, ці браві мужі - дракони. І жінки тут не відкриваю рота, поки їх про це не попросять.

- Класно, що я не місцева, - кинула я у відповідь, перш ніж невидима долоня затиснула мені рот. Їй богу це Венді, і капюшон на мене натягує, і рота затикає.

- Як давно ти бачив Хороса, Дорхесте? - підкреслено продовжив розмову Артур, даючи зрозуміти, що поки говорять дорослі чоловіки - жінки стоять і не марудять. ... Дракони. ... Дракони??? Нарешті дійшло до мене, і від запаморочення, яке раптом на мене нахлинуло, я вхопилася за Артура. 

Я в іншому світі!!!

- Якби я його побачив - живою б ця тварюка від мене не втекла, - рикнув Дорхест. - Я б висушив його кістки і виклав би з них орнамент на вході, а з його вичиненої шкіри зшив би собі пару капців!

- Тоді поспішаю тебе порадувати, мій друже, Хорос йде по моєму сліду і скоро він буде тут. Так що доведеться його зустріти, як годиться. Клич брата.

- Що ж, заради такої новини і про жінок можна забути, - хижо вишкірився Дорхест. - Паміре, проводь наших гостей до їхніх покоїв! - гучно наказав він юнакові, який до нас слухняно підскочив.

Ми пройшли через зал, піднялися крутими сходами вище і опинилися у справжнісінькому замку. Я була настільки приголомшена, що навіть не помічала холоду всередині цих кам'яних стін.