Глава 8

Він ніколи не прощається коли збирається йти, тільки шурхіт і промайнула тінь. І ніколи не попереджає коли на нього чекати знову, і як із ним зв'язатися у разі чого, бо здатність до минулих фокусів у мене пропала геть. Мої здібності можливо застопорили самі вартові, або сили червоного місяця блокуються силами Артура, якими просочений цей будинок, де у кожному кутку туляться безликі тіні.

Навіщо я йому потрібна? Така звичайна психологічно покалічена дурепа? Так, останнім часом я страшенно незадоволена собою, тим, що роблю, що говорю, у що вірю. Отримавши свободу після Манакра я заплуталася, хочу стати нормальною, жити звичайними радощами, але у мене не виходить і якщо врахувати хто і що мене оточує, напевно, вже й не вийде.

- Це був сміливий і правильний хід, - зустрічає мене Агата. - Жіночі чари завжди спрацьовують, яким би сильним і непереможним не здавався чоловік.

- З Артуром це не спрацьовує! Його не обдуриш. Він не купиться ні на поцілунки, ні на закохані очі, ні на солодкі слова. Але я і не хочу намагатися обвести його навколо пальця, мені це огидно.

- А як же поцілунок?

- Це ... - я запнулася. Тут би самій зрозуміти. - Спроба його пом'якшити. Але ... я не переступала через себе, не відчувала огиди ... в загалі це важко пояснити.

- А з боку це виглядало як взаємне тяжіння, - посміхнулася Агата. - Адже він сам зізнався, що ти йому подобаєшся. Чула чи ні? А його пропозиція зайнятися власною справою?! Я починаю перейматися до нього повагою. М-м-м, ти б бачила, як він дивився на тебе, коли ти сушила волосся біля каміна! - у неї на обличчі написано захоплене «вау!» - Тобі він і самій подобається.

- Ні. Це тому що я бачу перед собою тіло Баса ...

- Не обманюйся, - хитає головою Агата. – Те, як ти його намагаєшся зачепити і вкусити іронією, як провокуєш його. Твоя перша любов тут зовсім ні до чого. Ти звертаєшся саме до Артура. Так що признайся вже собі, що він тобі не байдужий і подумай. Ти виберешся, моя рідна, знайдеш відповіді і ниточки, якщо звичайно не наламаєш дров. Твій характер це щось!

- Спасибі. Цікаво в кого я така вдалася?

Як тільки за вікном темніло - у цьому дивному будинку спалахували свічки. Самі по собі, куди б ти не пішла - відразу ж спалахувало м'яке світло свічок на хитромудрих свічниках. Біля вхідних дверей, яку тут все-таки вдалося відшукати, часто можна було виявити «доставку», Артур закидав все необхідне, але в основному їжу. Сьогодні до всього я ще й знайшла журнали з флористики, книги та вирізки із статей, а ще рідкісне зібрання творів про відьомські ковіни. Дуже мило. Тому що я тут майже померла від нудьги. Сам з'являється рідко і на декілька хвилин, навіть немає можливості про щось його розпитати. Довго цю ізоляцію я не винесу, мої мізки набакир вивертаються навиворіт. Добре, що у черговій посилці знайшлося кілька томів улюблених детективів Агати, мабуть, Артур відчував, що я була на межі зриву через нескінченну балаканину моєї матері, якою, як вона думала, вона мене розважає. ... Хоча ночами тиша мене лякає, ночами вона в'язка, глуха та щільна. У ній навіть думати важко. Задихаєшся.

- Ми тут вже два з половиною тижні, - задумливо промовила Агата, масажуючи собі голову. - Я б зараз із задоволенням відвідала якийсь ярмарок, поштовхалася б у натовпі, пірнула б в цей гомін голосів та фальшивих нот вуличних музикантів, випила б глінтвейн з обліпихою ... дві порції, побазікала б з якимось симпатичним сироваром ...

- Ч-ч-ч-ч, - засичала я, прислухаючись. Щось було не так. - Відчуваєш зміни? ... Будинок ніби здригається, - я дійсно відчувала незвичні вібрації. Мало того, навколо нас стали згущуватися тіні, вони наповзали з усіх боків, немов звиваючи нас у щільний непроглядний кокон, крізь який ми навіть перестали розрізняти блиск свічки.

- Що відбувається? - від страху голос Агати миттєво сів. - Шарлотто! - вона підповзла до мене ближче, схопивши мене за руку. Тіні оточили ліжко, накривши нас темним куполом.

- Я не знаю. Але можна припустити, що вони нас від чогось вкривають. Тіні підкоряються лише Артуру, а значить, наша безпека під загрозою. Можливо, вартові підібралися дуже близько. Але мені от цікаво, де він сам?

Будинок продовжував здригатися, а нав'язливий гул, що пробивається крізь цей темний кокон, зводив з розуму. Хотілося закричати, щоб припинити все це. І раптом ... на мене накотило знайоме відчуття, воно йшло зсередини, і це було не що інше - як нововиявлені можливості від проклятого місяця. Мабуть, Артур їх розблокував, беручи до уваги ситуацію. І я інтуїтивно відкрила просторовий коридор, смикнувши за собою Агату. ... В очі вдарило яскраве сонце, а вуха оглушив шум жвавого міста: гудуть машини, сигналять велосипедисти, голоси людей, писки мобільних, дітей та птахів. І страшний сморід, той, на який страждають великі міста - запахи вуличної їжі, змішані з вихлопним газом авто та «ароматами» сміттєвих баків.

- Ось і чудово, все зробила правильно, як я і розраховував, - пролунав поряд знайомий голос, і мене одразу потягли за собою, підхопивши під руку. - Агато, вам краще піти за цим хлопцем! - швидко наказав Артур. - Шарлотто, швидше переставляй ноги! - все сталося миттєво.

Нарешті я бачу все чітко, ми з Артуром, який обхопив мене ще й за талію не відпускаючи руки, швидко йдемо вулицею, прямо посеред пішохідного переходу - знову пірнаємо у просторову дірку і опиняємося в квартирі на досить великій висоті. Опинившись біля вікна, я встигаю у нього визирнути і з'ясувати цей факт.