Глава 2

Нервово підіймаюсь сходами, намагаючись стримати крик радості. Кожен крок – ніби підйом у небо. Перед входом до зали стоїть контролер із суворим виразом обличчя. Його очі уважно вивчають кожного, хто підходить ближче. Черга довжелезна, я простояла в ній цілих десять хвилин, але здалося, що минула вічність. Усередині все стискалося від нетерплячки, немов серце ось-ось вискочить із грудей.

Нарешті – моя черга. Вічність позаду. Тремтячими руками подаю свій квиток. Контролер хмуриться, пробиває його й повертає мені. Кивок у бік зали – я можу заходити. Глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтись, і заходжу всередину. Моє місце було далеченько від сцени, але видно було чудово. Атмосфера – як уві сні: трохи туманна, чарівна, ніби світ навколо перетворився на казку. У повітрі витав запах очікування. Навколо – фанати, такі ж збуджені, як і я. Тіло трохи тремтить. І тут… враз у залі гасне світло.

Завмираю. Все – точнісінько як у моїх снах. Я сплю?.. Заплющую очі, потім розплющую – ні, це відбувається насправді. Раптом гучний звук гітари розриває тишу. Я здригнулась, серце застрибало ще дужче. Це знайома мелодія. Це він. Це Бондар!

Крики фанатів зливаються в одне величезне море емоцій. Увімкнулося світло, і на сцені – він. Мій улюблений виконавець. Прекрасний, харизматичний, немов з іншого світу. Я кричу на все горло разом з усіма. У голові не вкладається – я дійсно тут, це не вигадка.

— Доброго вечора, любі друзі! Нарешті ми зустрілися! — вигукує він і піднімає руки.

— Мааакс! Привіт! Привіт! — не можу стриматися, хочу кричати його ім’я знову і знову, стрибати, обіймати повітря перед собою.

Концерт був неймовірним. Кожна пісня — влучала просто в серце. Сцена оживала з кожним виступом. Ліхтарі миготіли в ритмі музики, танцюристи розігрівали публіку, а музиканти творили справжню магію. Макс — вишенька на торті, мотор цього вибуху емоцій. Його харизма була настільки сильною, що відчувалась навіть на відстані.

Я знімала відео одне за одним, телефон був гарячий у руці. Не втрималась — вмикаю пряму трансляцію в Інстаграм. Люди приєднувались, вогники, сердечка, коментарі — усе це створювало ще одну хвилю радості. Мене дивились мої рідні, знайомі, підписники. Всі вони були тут — зі мною. І це робило момент ще теплішим.

Було дуже спекотно. Мене обливало потом, але це було приємно. У залі панувала така енергетика, яку не описати словами. А Макс... він не просто співав — він жив сценою. Після кожної пісні він пив воду, витираючи піт із чола. Іноді бризкав нею на фанатів перед сценою, прохаючи їх заховати телефони. Сміявся, роздавав автографи, тиснув руки. Пощастило їм. Вони спереду, а я на середині.

У певний момент він покликав на сцену маленьку дівчинку. Всі завмерли. Вона була така крихітна, така мила. Вона соромилась, ховалась за ручками. Макс став на коліно перед нею, усміхався так лагідно, що хочеться розплакатися просто зараз.

— Як тебе звати, принцесо? — спитав він.

— Ангеліна, — тихенько прошепотіла вона.

— Гарне ім’я, — посміхнувся Макс. — Не проти заспівати зі мною?

І вони заспівали. Разом. У натовпі лилися сльози. Я теж не втрималась. Сльози текли самі собою. Цей момент був надто милий, надто справжній. Макс обійняв її — і мені здалося, що весь світ завмер у тиші.

Коли концерт добігав кінця, остання пісня зірвала дах. Кольорові вогні, вибух серпантину і конфетті — все блищало, все світилось, серце калатало. Він помахав нам на прощання, ще раз усміхнувся — і зник за кулісами.

Я залишилася на своєму місці ще на хвильку. Хотілось плакати й сміятися водночас. Хотілося ще трохи магії. Та ніч наставала, і довелось повертатись. Обіймаю себе за плечі — прохолодно. Від криків трохи болить горло, та в душі – вогонь.

Додому я повернулась близько дев’ятої, одразу пішла в душ, ще раз прогортала відео з концерту… І з посмішкою на обличчі лягла спати. Завтра новий день, але цей вечір залишиться в серці назавжди.

Добраніч...