Розділ 3.1

Служниці королеви прийшли, коли за вікнами ще не до кінця посвітлішало. Я вже сиділа на балці під стелею, чула їхні кроки у коридорі. Ховалася у тіні, де ніхто б не шукав. Бо ніхто ніколи не дивиться нагору. 

Одна із служниць сестри була вже сивою. Інша ж молодша, метушлива, з м’яким поглядом і губами, з яких злітали зайві слова. Мені вистачило кількох хвилин, щоб зрозуміти: ці жінки не вбивці. І не ті, кого хтось обрав би у спільниці. 

Вони розбудили Емілі. Королева сіла у ліжку, віддала кілька коротких наказів. Щось з приводу сукні, сніданку і якоїсь зустрічі.

— Лишіть мене поки саму, — сказала вона, і служниці вклонилися.

Виконали наказ швидко. Двері у вітальні за мить клацнули.

Емілі роззирнулася:

— Ребеко? 

Я зіскочила безшумно, як завжди. М’яко приземлилася, випросталася. Сестра здригнулася. Здивовано скинула брови, зрозумівши, де я ховалася. І тільки відкрила рота, як я її попередила.

— Завжди дивися вгору, Емілі. Це тобі так… порада на майбутнє.

Вона гмикнула:

— Буду мати на увазі. Ти… бодай трохи поспала?

Я хитнула головою: 

— Якраз збиралася. Спробуй не загинути за ці кілька годин, поки мене не буде. Хоча, статистично, зранку мало хто з Вісників нападає. 

Не знаю, чи заспокоїли ці слова сестру, та мене заспокоювали. Давали можливість відпочити бодай трохи. Усього кілька годин, які були необхідні. Бо розум без відпочинку така ж погана зброя, як тупий кинджал.

Я зникла за її вікном вже за кілька миттєвостей. Королева тільки встигла видихнути, що так мене можуть помітити. А я тільки поглядом вказала їй на балку під стелею, на якій мене ніхто не помітив, пирхнула і рушила карнизом до вікна вільної кімнати.

Ті приміщення, які за словами сестри, належали якійсь там леді, були великими, просторими та прохолодними. Полум’я в каміні давно не горіло, свічок теж у канделябрах не було. Я знайшла у шафі ковдру, чхнула від пилу і, загорнувшись у неї, заснула прямо у глибокому кріслі.