Розділ 2.3

Я тихо гмикнула:

— І що? Гадаєш, комусь є справа до замовлення, якщо замовник мертвий? Це одне з правил. Яке додає жертві шансів на виживання. Емілі, ми не просто вбивці. Ми — вісники смерті. Принаймні, таким колись задумувався наш орден.

— Тобто раніше Вісники завжди попереджали про замах, що готується?

Я кивнула:

— Якщо вірити історіям, раніше було саме так. Тепер це залежить лише від того, кому видали контракт. Тому я і сказала, що тобі пощастило.

— А ти..? — Емілі сіпнулася, а потом хитнула головою. — Ні, нічого. Не зважай. Я не маю цього знати.

Але я гмикнула, почувши питання, яке не пролунало.

— Чи завжди я попереджаю? Ні. Останнім моїм замовленням був граф, який вбив власну дружину. І… скажемо так… знущався… над дітьми своїх служниць. Попередження від мене він не отримав.

Емілі зблідла. Але кивнула.

Я зітхнула, зробила кілька кроків по кімнаті, прислухаючись до власних думок. Потім зупинилась і спокійно сказала:

— Я залишуся у палаці.

— Накажу підготувати тобі кімнату, — мовила вона. — Ти більше не в розшуку у Ретільванії. Я з приводу цього попіклувалася.

Остання її фраза здивувала мене. Адже у цьому не було необхідності. Повертатися я не планувала. До того дня, який стався місяць тому.

— Не треба, — я хитнула головою, зосереджуючись на основному. — У палаці можуть бути шпигуни. Не хочу попереджувати колегу про свою присутність. Вісники ніколи не працюють наосліп, Емілі. Хтось мусив дати їм доступ. Показати схеми. Повідомити, де ти спиш і коли варта відходить від своїх місць. 

Сестра мовчки кивнула, і я бачила: вона це знала. Просто не хотіла собі зізнаватись.

— Склади список, — наголосила я на головному. — Напиши всіх, кого можеш підозрювати. Упиши кожного, від кого ти колись відчула загрозу. Навіть якщо це здається дрібницею. Навіть якщо це людина, якій ти усміхаєшся щодня.

— Це буде… багато імен, — пробурмотіла Емілі.

— І добре. Вузький список — помилковий список. Додай причини. Навіть ті, які здаються дрібними. Бо від цього залежить твоє життя. І життя твоєї ненародженої дитини.

Емілі знову зблідла. Та трималася напрочуд чудово, для людини, яка відчувала подих смерті у потилицю.

— З приводу кімнати…, — я помовчала і продовжила. — Є щось вільне неподалік від королівської спальні?

Емілі кивнула за мить:

— Через двоє дверей колишні покої леді-наглядачки. Вона повернулася у родовий маєток. Нову я поки не призначила.

— Підійде. Я займу їх. Ночі буду чергувати у тебе. Придумай, як поясниш це королю, коли він повернеться з полювання.

Емілі підтисла губи. Та я знову вирішила не втручатися у чужі стосунки. 

— Добре, — кивнула вона. — Списки складу до обіду.  Можу почати зараз…

— Краще поспи, — я повернулася у крісло, вмостилася, витягнувши кинджал. — Поки я тут, можеш собі це дозволити.

Емілі застигла на місці, дивлячись на мене надто довго. А потім посміхнулася.

— Дякую, сестро.

Я лише знизала плечима. Вона неодноразово рятувала мене від вибухового характеру батька у ті часи, коли я могла лише злословити. Тепер я можу відплатити їй. Тут нема за що казати «дякую».

Емілі зробила крок до ліжка. Один невпевнений. Потім знову озирнулася до мене.

— Гідеон і Джозі… Чи можу я повідомити їм, що ти тут?

Старший брат і ще одна сестра. Серце чомусь раптово стислося від звучання їхніх імен. Та я лише хитнула головою.

— Не варто. Спочатку розберемося з небезпекою, — промовила я так, що навіть голос не здригнувся. — Не варто втягувати у це ще і їх. 

Емілі підтисла губи. Та сперечатися не стала. Прийняла мою відповідь. І почала готуватися до сну. Свічки згасли, королівську спальню затягнула напівтемрява. Якийсь час я слухала, як сестра ворочається під шурхотливою ковдрою. Потім, як її подих поступово вирівнюється і стихає.

І потім… тиша.

Суцільна тиша, у якій кожний новий звук відчувався навіть шкірою. Комфортна тиша, у якій я могла вловити будь-який неправильний звук, що міг загрожувати королеві Ретільванії.