Розділ 13

Голос за межею

     Першим прокинувся корабель. Не люди. Не системи життєзабезпечення, які ще кілька секунд працювали лише на аварійних контурах. Не центральний комп’ютер, що після проходження крізь Розлом кілька разів марно намагався завершити самодіагностику. Сам корабель. У темряві центрального ядра одна за одною спалахнули тонкі смуги світла. Вони пробігли стінами, піднялися вздовж ребер реакторної шахти й зійшлися біля чорної сфери навігаційного вузла. На мить здалося, що всередині корпуса хтось провів повільний вдих.

Три секунди нічого не відбувалося.

Потім із динаміків пролунав голос.

— Я пам’ятаю.

Ліра розплющила очі.

Вона лежала на підлозі командного відсіку, притиснута плечем до холодного металу. У роті стояв солоний присмак крові, у скронях важко пульсувало, а десь за перебіркою ритмічно потріскував обірваний кабель. Аварійне освітлення то вмикалося, то згасало, і кожен спалах показував нову частину безладу — відірвану панель, уламки кріплень, перекинуте крісло.

Спочатку Ліра вирішила, що голос їй наснився.

Потім він повторив:

— Я пам’ятаю Астрею.

Вона різко підвела голову.

— Кай?

Відповіді не було.

Ліра вперлася долонею в підлогу й піднялася. Від різкого руху перед очима попливли темні плями, тому довелося кілька секунд стояти, тримаючись за край консолі.

Командний відсік виглядав так, ніби корабель отримав пряме влучання. Частина панелей згасла. Одне з оглядових вікон закрила аварійна бронешторка. На головному екрані завмерли останні секунди телеметрії перед Розломом — тяга, перевантаження, зростання невідомого поля, а потім суцільна біла смуга.

Кай лежав біля тактичної консолі.

— Кай!

Ліра кинулася до нього, присіла й обережно перевернула на спину. Він застогнав.

Живий.

На скроні кров, дихання нерівне, але зіниці реагують.

— Не кричи, — пробурмотів він, не розплющуючи очей. — Я вже достатньо шкодую, що прокинувся.

Ліра мало не засміялася від полегшення.

— Ідіот.

— Оце вже звучить краще. Значить, ми не померли.

— Не поспішай із висновками.

Кай відкрив очі. Кілька секунд погляд залишався порожнім, а потім пам’ять повернулася відразу.

Він різко сів.

— Розлом.

Ліра кивнула.

Останнє, що вони бачили перед ударом, неможливо було назвати ні Брамою, ні червоточиною, ні природною аномалією. Простір перед кораблем просто тріснув. Без спалаху, без нормальної межі, без будь-якої геометрії, яку навігація могла б описати. За тріщиною не було видно іншого місця — лише глибину, що не мала кольору.

А потім щось потягнуло їх усередину.

Кай глянув на мертвий головний екран.

— Де ми?

— Поки не знаю.

— Тарен?

Ліра озирнулася.

— Не бачила.

Знайшли його за дверима навігаційного сектора.

Тарен сидів на підлозі, притулившись спиною до перебірки, й дивився перед собою. Поряд лежав аварійний медичний комплект, який він, схоже, навіть не помітив.

— Тарене?

Жодної реакції.

Кай присів і торкнувся його плеча.

Тарен здригнувся так різко, що мало не вдарив його.

— Не торкайся!

— Спокійно. Це я.

Тарен важко дихав. Обличчя було білим.

— Ви… не чули?

Ліра зупинилася.

— Що саме?

Він перевів на неї погляд.

— Вони говорили зі мною.

Кай кілька секунд мовчав.

— Хто?

Тарен подивився кудись повз нього.

— Мертві.

За наступні двадцять хвилин вони повернули тільки базові системи. Життєзабезпечення трималося на двох із чотирьох контурів. Правий маневровий блок не відповідав. Половина зовнішніх сенсорів була сліпою. Основний двигун працював, але без гарантій, що не вимкнеться після першого ж серйозного навантаження.

Навігація виявилася ще гіршою.

Ліра прогнала зоряну карту один раз.

Потім другий.

Потім підключила резервний каталог.

Результат не змінився.

Жодної знайомої зорі.

Жодного маяка.

Жодної цивільної мережі.

Жодного військового сигналу від відомих держав.

Навіть розподіл фонових радіоджерел не збігався з моделлю, яку корабель мав бачити у їхньому секторі простору.

Ліра дивилася на результати й не могла повірити.

— Неможливо.

Кай стояв за її плечем.

— Ми сьогодні вже бачили щось неможливе. Спробуй точніше.

Вона збільшила карту.

Сотні невідомих зір.

— Ми не просто далеко від маршруту.

— Наскільки далеко?

Ліра мовчала.

— Ліро.

— Я не можу визначити.

Кай насупився.

— Чому?

— Бо для нормального визначення положення потрібні контрольні точки. Пульсари, маяки, кілька стабільних зоряних груп, відомі цивілізаційні сигнали. Я не знаходжу нічого.

— Тобто нас викинуло за межі карт?

— Можливо.

Тарен, який стояв біля задньої панелі, тихо сказав:

— Або за межі часу.

Кай повільно повернувся.

— Не починай.

— Я серйозно.

— Ти двадцять хвилин тому казав, що розмовляв із мертвими.

— Саме тому я серйозно.

Ліра не перебивала.

Тарен опустив погляд на руки. Вони все ще трохи тремтіли.

— Коли нас затягнуло в Розлом, я бачив людей.

Кай зітхнув.

— Перевантаження. Гіпоксія. Збій нервової системи. Вибирай.

— Я бачив матір.

Кай замовк.

Тарен продовжив уже тихіше:

— Вона померла дванадцять років тому. Я бачив її не такою, якою пам’ятаю останні роки. А саме за день до смерті. Наш старий дім. Кухня. Жовта чашка зі сколом на ручці. Я навіть забув про ту чашку, доки не побачив її там.

Ліра запитала:

— Вона щось сказала?

Тарен кивнув.

— Так.

— Що?

Він подивився на темне оглядове вікно.

— «Не дозволяй їм прокинутися».