Розділ 13

Голос за межею

Першим прокинувся корабель.

Не люди.

Не системи життєзабезпечення.

Не аварійні протоколи.

Сам корабель.

У темряві центрального ядра одна за одною спалахнули тонкі смуги світла. Вони пробігли стінами, піднялися вздовж ребер реакторної шахти й зійшлися біля чорного сферичного корпусу навігаційного вузла.

Три секунди нічого не відбувалося.

Потім з динаміків пролунало:

— Я пам’ятаю.

Ліра розплющила очі.

Вона лежала на підлозі командного відсіку, притиснута плечем до холодного металу. У роті стояв присмак крові. Десь неподалік потріскував обірваний кабель.

Спершу вона подумала, що їй наснилося.

Потім голос повторив:

— Я пам’ятаю Астрею.

Ліра різко підвела голову.

— Кай?

Відповіді не було.

Вона сперлася долонею об підлогу й піднялася. Від різкого руху перед очима попливли темні плями.

Командний відсік виглядав так, наче корабель щойно пережив пряме попадання. Частина панелей згасла. Одне з оглядових вікон затягнула аварійна бронешторка. У повітрі висів різкий запах перегрітої ізоляції.

Кай лежав біля тактичної консолі.

— Кай!

Ліра кинулася до нього.

Він застогнав, коли вона перевернула його на спину.

Живий.

На скроні кров, але дихає.

— Не кричи, — пробурмотів він. — Я й так уже шкодую, що прокинувся.

Ліра мало не розсміялася від полегшення.

— Ідіот.

— Це вже краще.

Кай відкрив очі.

На кілька секунд його погляд залишався порожнім.

Потім пам’ять повернулася.

Він різко сів.

— Розлом.

Ліра кивнула.

Перед останнім ударом вони бачили його.

Не ворота.

Не червоточину.

Не природну аномалію.

Розлом був схожий на тріщину, зроблену в самій реальності.

А потім щось потягнуло корабель усередину.

Кай подивився на головний екран.

— Де ми?

— Не знаю.

— Тарен?

Ліра озирнулася.

— Не бачила.

Вони знайшли його за дверима навігаційного сектора.

Тарен сидів, притулившись спиною до перебірки, й дивився просто перед собою.

— Тарене?

Він не відреагував.

Кай торкнувся його плеча.

Тарен здригнувся так сильно, що мало не вдарив його.

— Не торкайся!

— Спокійно.

Тарен важко дихав.

— Ви… ви цього не чули?

Ліра завмерла.

— Що саме?

Тарен перевів на неї погляд.

— Вони говорили зі мною.

Тиша.

Кай повільно запитав:

— Хто?

— Мертві.

За двадцять хвилин їм вдалося повернути частину систем.

Результат був гіршим, ніж вони очікували.

Навігація не бачила жодної знайомої зорі.

Жодного маяка.

Жодної цивільної мережі.

Жодного військового сигналу.

Навіть фонове космічне випромінювання відрізнялося від того, яке мало бути.

Ліра дивилася на показники й не могла повірити.

— Неможливо.

Кай стояв біля неї.

— Що?

— Карта не помиляється.

— Це не відповідь.

Ліра збільшила сектор.

Екран заповнили сотні невідомих зір.

— Ми не просто далеко від маршруту.

— Наскільки далеко?

Вона мовчала.

— Ліро.

— Я не можу визначити.

— Чому?

Ліра повернулася до нього.

— Бо не знаходжу жодної контрольної точки.

Кай насупився.

— Ти хочеш сказати…

— Я хочу сказати, що ми можемо бути де завгодно.

Тарен тихо додав:

— Або коли завгодно.

Кай поглянув на нього.

— Не починай.

— Я серйозно.

— Ти десять хвилин тому розповідав, що чув мертвих.

— Саме тому я серйозно.

Ліра не втручалася.

Тарен підвівся.

Його руки досі ледь помітно тремтіли.

— Коли нас затягнуло в Розлом, я бачив людей.

— Галюцинація, — відрізав Кай.

— Я бачив матір.

Кай замовк.

— Вона померла дванадцять років тому, — продовжив Тарен. — Я бачив її такою, якою вона була за день до смерті. Вона стояла у нашому старому домі. На кухні. Навіть чашка була та сама. І вона сказала мені одну річ.

— Яку?

Тарен поглянув на темне вікно.

— «Не дозволяй їм прокинутися».

Ліра відчула холод.

— Кому?

— Вона не сказала.

У цю мить корабельний голос знову ожив.

— Їй не дозволили.

Усі троє завмерли.

Кай першим потягнувся до зброї.

Абсурдний жест.

Неможливо застрелити корабель.

— Система, ідентифікуй себе.

Тиша.

— Система!

— Це ім’я більше не має значення.

Ліра підійшла до центральної консолі.

— Ти корабельний інтелект?

— Ні.

— Тоді хто?

На екранах згасли всі дані.

Поступово з’явилося зображення.

Зоря.

Біла.

Навколо неї оберталося сім планет.

П’ята була позначена червоним.

Ліра втратила дар мови.

Кай прошепотів:

— Ні.

Вони знали цю систему.

Кожна дитина її знала.

Навіть після того, як більшість архівів знищили.

Сім світів.

Біла зоря.

П’ята планета.

Астрея.

Але це було неможливо.

Астрея не існувала.

Не вже.

Її зоря згасла багато століть тому.

Від планети залишилося лише поле уламків.

Саме з її загибелі почалася епоха, яка змінила людство.

Саме її ім’ям назвали Велику Хроніку.

Кай дивився на екран.

— Це запис?

— Ні.

— Архівна реконструкція?

— Ні.

Ліра ледве вимовила:

— Тоді що це?

Зображення збільшилося.

Вони побачили океани.

Континенти.

Хмари.

На нічному боці планети світилися міста.

Мільярди вогнів.

Жива Астрея.

— Місце, до якого ви наближаєтесь.

Тарен повільно опустився в крісло.

— Ми повернулися назад.

Ліра похитала головою.

— Ні.

— Ти сама бачиш.

— Подорож у минуле суперечить…