Розділ 7

Томас Керн не чекав їх біля табору.

Звісно.

Людина, яка сім років вважалася зниклою, три роки — мертвою, а останні кілька хвилин — проблемою, мала достатньо такту хоча б не стояти посеред дороги.

Рейн дивився на точку на сканері.

Три кілометри.

Північний схил.

Нерухома.

— Він чекає, — сказала Кіара.

Айлін похитала головою.

— Ні.

Рейн глянув.

— Що?

— Якщо це Томас, він не чекає.

— А?

— Перевіряє, чи ми підемо.

Дорн:

— Це майже те саме.

Айлін подивилася на нього.

— Ні.

Дорн:

— Добре.

Пауза.

— Але звучить схоже.

Рейн:

— Ти можеш хоча б п’ять хвилин не допомагати?

— Можу.

— Спробуй.

— Добре.

Дві секунди.

— А тепер можна?

Рейн пішов.

Кіара наздогнала першою.

— Ти куди?

— До Томаса.

— Сам?

Рейн глянув.

— Ні.

Позаду вже йшли Дорн, Кел'Тар і двоє Саар.

Айлін стояла біля «Меридіана».

Не рухалась.

Рейн:

— Вона не йде.

Кіара теж помітила.

— Бо боїться?

— Не схожа.

— Саме це мене й турбує.

Рейн зупинився.

Повернувся.

— Айлін!

Вона підняла голову.

— Ідеш?

— Ні.

— Чому?

— Томас сказав тобі не вірити мені.

— Так.

— Якщо піду, він не вийде.

— Звідки знаєш?

Айлін дивилася.

— Бо я б не вийшла.

Рейн подумав.

— Добре.

Пауза.

— Не зникай.

Вона ледь підняла брову.

— Це погроза?

— Порада.

— Погана.

— Я вмію.

Карр залишився біля R-18.

Добровільно.

Рейн запитав:

— Якщо вона спробує піти?

Карр подумав.

— Піде.

Рейн:

— Тобто?

Кхар розвів руками.

— Вона ріже поле.

— А ти?

— Б’ю молотом.

— І?

— Молот не поле.

Рейн завмер.

Айлін теж.

Карр глянув на неї.

— Не йди.

Пауза.

Вона усміхнулася.

— Добре.

Рейн:

— Нарешті авторитет.

Північний схил був крутіший, ніж здавався з табору.

Через десять хвилин Рейн уже шкодував, що залишив тростину в Кайрі.

Праву ногу тягнуло.

Стара координаційна проблема після пробудження не зникла.

Стала меншою.

Не достатньо.

Кіара помітила на одинадцятій хвилині.

— Повільніше.

— Ми й так повільно.

— Ти кульгаєш.

— Каміння.

— Рейн.

— Що?

— Я бачу.

— Мені шкода.

Дорн позаду:

— Я теж.

Рейн:

— Тебе ніхто...

— Не питав. Знаю.

Кел'Тар ішов безшумно.

Для істоти його розміру це було дратівливо.

Саарські черевики майже не торкалися каміння.

Поле.

Рейн відчував.

Слабко.

Після ізоляції долини світ ще повертався в голову поступово.

Астрея знову була там.

Тихий фон.

Мільйони слабких контурів.

Орбітальні вузли.

Ковчег.

Саарський крейсер.

І...

Айлін.

Рейн різко зупинився.

Кіара:

— Що?

Він не відповів одразу.

R-18.

Тепер, коли вона була на Астреї, її присутність відчувалася.

Не як звичайна людина.

Швидше як...

відсутність навколо неї.

Маленька тиша в полі.

Рейн:

— Нічого.

Кіара:

— Брехня.

— Потім.

— Рейн.

— Томас.

Вона не сперечалася.

Сигнал був за скелею.

Кел'Тар підняв кулак.

Усі зупинились.

Саар розійшлися.

Дорн витяг молот.

Рейн — меч.

Темний шов на лезі блиснув.

Кіара дістала зброю.

Кел'Тар:

— ВИХОДЬ.

Нічого.

Рейн:

— Томас Керн.

Пауза.

— Едран Варр був моїм батьком.

Тиша.

Далі голос:

— Знаю.

Старою астрейською.

Без перекладача.

Рейн відчув, як щось у грудях стислося.

— Вийди.

— Спочатку скажи, де вона.

— У таборі.

— Сама?

— З Карром.

Пауза.

— Кхаром?

— Так.

— Добре.

Рейн:

— Ти знаєш Карра?

— Не його.

— Тоді?

— Їхній вид.

Кел'Тар тихо:

— ВІН ДОВГО БУВ ЗА МЕЖАМИ АСТРЕЇ.

Рейн:

— Так.

Томас вийшов.

І Рейн одразу зрозумів, чому той не хотів підходити до табору.

Він виглядав...

неправильно.

Не монстр.

Не Поглинач.

Людина.

Років сорок п’ять.

Можливо п’ятдесят.

Густе темне волосся з сивиною.

Довге пальто.

Стара астрейська сорочка під ним.

Ліва сторона обличчя вкрита тонкими чорними лініями.

Не шрамами.

Наче під шкірою лежала мережа.

Ліве око було нормальне.

Праве...

сіре.

Без зіниці.

Дорн тихо:

— О.

Томас глянув.

— Я теж був радий першого разу.

Рейн:

— Що з тобою?

— Довга історія.

— Усі сьогодні...

Кіара:

— Рейн.

— Мовчу.

Томас підняв руки.

Без зброї.

Але Рейн не розслабився.

Кел'Тар — тим більше.

— Ти Томас Керн?

— Був.

— Що значить «був»?

— Сам ще визначаюсь.

— Ненавиджу такі відповіді.

— Едран теж.

Рейн завмер.

— Коли бачив його востаннє?

Томас подивився.

Не відвів очей.

— Три роки тому.

Тиша.

Рейн не очікував.

— Не сім?

— Ні.

— Де?

— За Кароном.

— Живий?

— Тоді — так.

Рейн зробив крок.

— Чому Селена сказала сім років?

— Бо останній підтверджений відкритий запис був сім років тому.

— А ти?

— Я не був відкритим записом.

Рейн стиснув руків’я.

— Говори нормально.

Томас ледь усміхнувся.

— Ти справді його син.

— Це вже дратує.

Кіара:

— Що з твоїм тілом?

Томас перевів погляд.

— Ти не астреанка.

— Ні.

— Людина.

— Так.

— Яка гілка?

Кіара назвала цивілізаційний код.