День шостий.

Злощасну галявину покинули відразу ж, як згасло похоронне полум'я. До цього часу небо забарвилося яскраво-червоними кольорами світанку. Від учорашнього гарного настрою не залишилося й сліду. Корін знову гриз солодкі горіхи у меді. Гаразд, нехай жує, цього разу сніданком мене не обділили, видавши шматок в'яленого м'яса та воду. Тайс слідував за нами, перетворившись на якусь дрібну пташку. Кілька разів, він підібрав солодкі горішки, що впали. Помітивши це, Корін став спеціально розкидати крихти, сам не знаючи того, що підгодовує мого фамільяра. Краще б мені дав.

Сонце перекотилося через зеніт, і священники вирішили зробити невеликий привал. Після обіду Корін підійшов до мене. Ворухнув посохом, накидаючи захист від підслуховування, і прочинив полог на клітці. Довго ж він терпів. 

- То були послані тобою люди? – суворо запитав він. 

- Геніальний висновок, – посміхаюся я. – І як, на твою думку, я могла їх послати? Та й узагалі, якби це були мої люди, навіщо я вас про них попередила?

- Не знаю, - Корін знизує плечима. – Я взагалі не розумію їхнього вчинку, ось і вирішив… до речі, твій вчинок мені ще більш незрозумілий. Навіщо ти мене попередила? Адже то був твій шанс. 

- Не знаю, сама шокована, - посміхаюся. - Може, тому що ви смачно годуєте. 

- Сілані, я серйозно. 

- Я теж, - стираю усмішку з обличчя. - Корін, я не зобов'язана перед тобою звітувати. Я вам допомогла та вилікувала одного з поранених. Скажи спасибі та забудь про це.

- Важко забути таке. Ти ж розуміла, що цей вчинок ніяк не пом'якшить твою долю, але все одно врятувала свого майбутнього вбивцю.

- Вважай, що я божевільний демон, який з незрозумілих причин допомагає своїм ворогам. 

- Саме так я зараз і думаю. 

- Ось і чудово, - я знову посміхаюсь. 

- А чи можна дізнатися, як ти заздалегідь змогла зрозуміти, що до нас наближаються? Навіть раніше, ніж спрацювали мої охоронні заклинання та зреагували вартові? 

- У мене дуже хороший слух та нюх. Я постійно знаю, що відбувається навколо, попри те, що накрита пологом. Ти вже кілька днів їж горіхи в меді й не ділишся. 

Хлопець трохи зніяковів.

- Ну, я просто сили так відновлюю. 

- Я розумію, але пахне смачно. 

Корін дістав паперовий пакунок із кишені плаща, відламав шматок солодкого брикету, і за допомогою магії, повітрям, передав його мені. 

- Тримай. 

- Дякую, - відповідаю я, відразу відкушуючи шматочок. 

- На здоров'я, - відповідає Корін, посміхаючись. 

Я відповідаю посмішкою. А чого тут не посміхнутися, мені дісталися не тільки горіхи, а вдалося збити хлопця з пантелику і змусити його перестати ставити запитання. Звичайно, він може повернутися до цієї розмови, але й тоді можна буде щось вигадати. Нехай мучиться, нехай думає, нехай складає свої версії та пояснення – мені це на руку.

Залишок дня пройшов без значних подій. Ми успішно доїхали до місця нічного привалу. Воїни отаборилися та приготували вечерю на багатті. Було невелике побоювання, що Корін знову заведе розмову, але він лише побажав добраніч, коли забирав порожню тарілку. Мабуть, він був надто вимотаний. Табір швидко поринув у сон. Вартові ліниво ходили по периметру, раз у раз втомлено позіхаючи. Один із них дозволив собі припасти до дерева і задрімав стоячи. З протилежного боку цього дерева зісковзнула руда білка. Оминаючи сплячих, дісталася середини табору, туди, де стояла клітка, а поруч лежав маг. Ніч була теплою, Корін спав не вкриваючись і без плаща. Золотистий ключ, прикріплений до його пояса, тьмяно виблискував у місячному світлі. Нервово смикнувши хвостом, Тайс обережно підібрався до мага, простягнув лапки до кільця з гачком. Натиснув. Глухо брякнувши, кільце зісковзнуло з пояса. Ми з Тайсом затамували подих, уважно дивлячись на мага. Той не ворушився. Полегшено зітхнувши, фамільяр став обережно пробиратися до моєї клітки, міцно тримаючи лапками ключ і кільце, щоб вони не брязкотіли.

Несподівано Тайса чимось накрило. В очах відразу потемніло. Він кидався з боку в бік, але марно. Не в змозі нічим допомогти, а тим більше зрозуміти, що відбувається, я відключаюся від свідомості Тайса. Наступної миті край пологу відкидається. Я бачу, як Корін стоїть поруч тримаючи в руках ковдру, пов'язану на кшталт мішка в якому тріпався мій фамільяр. 

- Ні… - з болем у голосі говорю я. 

- Значить, я не помилився, він твій, - Корін каже суворо, але тихо. Мабуть, не бажаючи привертати зайвої уваги. 

Я киваю.

- Я ніколи не чув, щоб тварини служили демонам. Тільки відьмам… 

- Відпусти його, - благаю я. 

Я відчуваю, що Тайс у паніці пошкодив лапку, мабуть, потрапив в кільце від ключа. Його біль стає моїм. Примушує скривитися. 

- Хто ти? – суворо запитує Корін. 

- Хіба це таке важливо? Ви все одно мене вб'єте. Відпусти, йому боляче. 

- Спочатку дай відповідь на запитання, - твердо відповідає маг. 

- Я демон та відьма. Задоволений? 

- Як? Хіба таке можливе?

- Так. Мати відьма, батько демон. І ті, й ті вміють любити… - я з болем в очах дивлюсь на мішечок із Тайсом. Намагаюся глибоко і спокійно дихати, щоб хоч якось заспокоїти його і вгамувати біль. - Відпусти його.

- Ти намагалася утекти. 

- Звичайно, намагалася, а ти чого чекав? - я мимоволі підвищую голос. 

Корін несхвально кривиться та озирається назад. Дехто з вартових став поглядати в наш бік і маг знову накинув полог нечутності.

- Значить, твої вчинки були удаванням? Щоб приспати мою пильність?

- Мої вчинки, були моїми вчинками! – я продовжую говорити голосно та емоційно. – Я не монстр! Мені не потрібні смерті, якби я мала можливість я б і тих бовдурів зупинила. Я зробила те, що могла. Але я все одно хочу жити, хочу волі. Що тут дивовижного?

 Корін мовчить. Тайс, нарешті, перестав метатися в мішку і затих. 

- Відпусти його, - ще раз прошу я. - Ключ він більше не чіпатиме. Я не буду знову ризикувати його життям.