Глава 1.

Світ Марунгу не мій рідний світ, у нього я потрапила, коли мені було близько двох років. І свій рідний світ бачу тільки у снах. Його населяють такі ж біляві й білоокі люди, як я. У цьому світі така як я одна. Можна було б загубитися в натовпі, якби не очі, вони видають мене. У мене біла не тільки сітківка, а й зіниця. Коли мене знайшли на вулиці вирішили, що дитина сліпа. Кажуть, я схожа на альбіноса, але я не альбінос. І я не сліпа. Просто бачу світ по—іншому не так, інші як істоти, що населяють його.

Мене віддали в школу інтернат. Сиріт досить добре розбирають у прийомні сім'ї. Працівник нікому зайвим не буде. Але не я. Щойно дивляться мені в очі, одразу відступають. І до кінця випуску із сиріт залишилася тільки я. Хоча в цьому ж інтернаті навчаються діти, які не можуть ходити до школи щодня. Їм зручніше жити тут і вдома бувати тільки на літніх канікулах.

Місцеві вчителі, нянечки та вихователі шарахалися мене тільки перший час. Потім звикли і навіть полюбили. А я намагалася часто не дивитися прямо в очі. По-перше, людям, які працюють тут, це не подобається, через мої очі. А по-друге, у моєму зорі є особливість, я не бачу білий колір, я бачу крізь нього. І замість білків очей я бачу тільки сітківку ока і зіницю, а також судини, які є в оці. Малоприємне видовище. Тому на себе в дзеркало я намагаюся зайвий раз не дивитися. Тому що занадто багато білого в мені.

Один із меценатів, щоб пропіаритися, подарував сирітці комп'ютер. А на випуск власну квартиру. Навіть із можливістю обрати з кількох варіантів. Дуже щедрий подарунок. Думаю, це зіграло йому хорошу рекламу. Отримавши комп'ютер, освоїла малювання не тільки на папері. І до випуску зі школи вже мала хороший дохід, малюючи рекламні плакати, буклети, сайти. Моєю фішкою було те, що роблю все яскраво, так що реклама чіпляє і хочеться перейти далі. Єдиною моєю умовою, зазначеною в профілі на фрілансі, є те, що не працюю з білим кольором і близьким до білого. Малюю яскраво і впізнавано.

Кумедно згадувати, як мені подарували комп'ютер. Директор, показавши мене меценату, сказав, що ця дитинка хоч і виглядає екзотично, ще дуже розумненька. І врятувала школу від вибуху відчувши витік газу.

Угу, прямо відчула газ, який вибухає за найменшої іскри і без запаху. Три рази ха-ха. Я його банально бачу. І багато бачу з того, що не бачать інші. Але вихователі кажуть: не кажи, що ти це побачила, кажи, що відчула. Адже деякі істоти, які мають другу подобу, можуть відчути навіть такий газ.

Ось після цього я привернула до себе увагу можновладців. І вони за мій рахунок влаштували собі рекламу. Головне, що це пішло мені на користь і нічого не довелося для цього робити. А так, так помирати не хотілося, тому й сказала вихователям про газ. І ця неприємність із дешевим застарілим опаленням повторювалася тричі. І востаннє дивом врятувалися від вибуху. Від газу задихнувся сторож, який мав його перекрити. Мене того дня не було в інтернаті. Ми з дітьми були на екскурсії в міському музеї мистецтва. А коли приїхали до інтернату, я одразу сказала газом смердить дуже сильно. Потім фахівці сказали ще б кілька хвилин і був вибух. Ось після цього мені пообіцяли квартиру після випуску. Власне, з двох варіантів я вибрала ту, що була на першому поверсі з гарною прибудовою. Зовсім не велика з однією кімнатою, кухнею і прибудовою. На кухні застаріла плита з газом.

— Потім зможеш замінити на сучасну, що працює від артефакту.

Просто кивнула. Більша частина людей, що бачила мене вперше, сприймали мене сліпою. І більшу частину з них я не зневіряла. Занадто багато клопоту і не вірять. Білі очі дорівнює сліпа. А мені щоб бачити більш-менш білий колір потрібно одягати кольорові лінзи максимально темного кольору. Але через дві, максимум три години починає боліти голова. Тому користуюся ними тільки в крайніх випадках. А щоб просто зайвий раз не привертати увагу до очей, ношу темні окуляри.

У квартирі, яку мені подарували і на мене оформили за всіма правилами, були навіть мінімальні меблі. Диван кутовий — видно, що старенький, але в хорошому стані. Письмовий стіл і шафа в кімнаті. І мінімально необхідний набір у кухні та ванні. Є все для життя. Бідненько, обшарпане, але зате своє. Одяг і навіть постільну мені дали в дитячому будинку.

Отримавши ключі від квартири, відразу поклала сумку з речами на диван і зайнялася прибиранням у квартирі. Вимила підлогу і всі поверхні. На стінах повісила картинки, вони ж для мене маячки, що там кут і кінець стіни і взагалі там стіна. Тому що як у насмішку мені дісталася квартира з білими стінами. А ще цікаво було те, що крізь бетонні стіни певної товщини я не бачу. Вони в мене просто ряблять в очах і викликають різь. Доведеться пошукати в мережі як перефарбувати стіни прямо по шпалерах. У якийсь інший колір. Інакше постійний головний біль мені забезпечений. Поки буду рятуватися картинками і блискучим скотчем на стінах як маячками.

Після прибирання випрала більшу частину своїх речей. У мене тепер є своя пральна машинка. Так маленька і старенька, але своя. І речі пропадати тепер не будуть. Розвісивши їх сушитися, одягнулася і вирішила піти на розвідку в магазин. Гроші в мене є, частина те, що змогла зібрати із заробленого, і частина те, що мені виплатили після закінчення школи, типу соціальна допомога. Більшу частину довелося витратити на оплату вищої освіти – дистанційного навчання. Тепер я не просто вмію малювати, а й скоро матиму диплом про вищу освіту. Залишилося ще два роки відучитися. Щоб я щось надто нове я дізналася, то ні. Багато освоїла сама, коли отримала комп'ютер. Швидше систематизую знання і отримую додаткову практику. Добре, що замовлення не припиняють надходити і мені буде на що жити й оплачувати подальшу освіту. Адже вона не безкоштовна.

У магазині довелося довго походити по рядах. Усе дуже незвичне і поки зорієнтуєшся, де що знаходиться, голова починає пухнути. До мене підійшла жінка середнього віку.

— Ти ж та дівчинка, що отримала квартиру тут поруч. Я впізнала тебе. Тебе по візору показували. Ти не напружуйся так, я із соціальної служби. Давай я допоможу тобі. Ти, напевно, у магазині взагалі вперше. Чому ти без тростини, ти ж сліпа.