Глава 32. Донгей

- Приціл мінус чотири. Мінус чотири, правіше п'ятнадцять. Прийнято. Є. Приціл п'ять тридцять дев'ять. Став п'ятнадцять, два, сорок два. Юрчику, що ти гальмуєш? Ти ж з медаллю вже, повинен приціл виставляти на раз-два.

- Не свисти. Готово, заряджай.

Другий боєць зарядив міну у міномет. Усі відійшли на кілька метрів. Стрілець натягнув трос.

- Постріл!

Стрілець різко смикнув трос. Пролунав постріл. Міна полетіла у бік ворога.

- Ще раз. Плюс десять. Правіше десять.

- Плюс десять, правіше десять. Прийнято. Плюс десять, п'ять, сорок два. Правіше десять. Сашко, що ти фотографуєш? Фотограф хрінов! Працюй!

- Куди я потрапив, господи! Що ви за люди, не даєте реалізувати творчий потенціал.

- Чуєш, ти, потенціал, міну неси! Потанцював бігом, поки обратка не прилетіла.

- Командиру, коли там дємбель обіцяють?

- Що таке, боєць, хочеться додому? До дружини, смачно поїсти, випити та під спідницю? Нічого, потерпи ще трохи. Скоро усі підемо додому, але спочатку покладемо в наш український чорнозем більше цієї російської нечисті. Ти скільки вже тут у Бахмуті, три місяці? Думаю, скоро ротація має бути, тож усі додому з'їздимо відпочинемо. Заряджай! Постріл! Хрін вам, а не Бахмут, бруднодупі! Хрін вам, а не Україну!

Донгей розплющив очі та озирнувся на усі боки, намагаючись зрозуміти, де бронежилет та автомат. Не знайшовши їх, він почав оглядати кімнату та не одразу зрозумів, де знаходиться. Через кілька секунд до нього повернулося розуміння, що він щойно прокинувся та це був сон. Але що ж це за дивний сон? Він не ставив на ніч жодних переглядів, та й не схожий цей сон ні на який штучний, та навіть і на звичайний природний сон не схожий, бо ж занадто реально усе було: усі відчуття, свист снарядів, звуки вибухів, запахи. Він говорив мовою, яку не знав, українською. Навіть спогади цього бійця Юри, яким він був, збереглися після пробудження. Донгей пам'ятав, що Юрі було двадцять сім років, що він був родом з українського міста Львів, що його мама була викладачем в університеті, а батько лікарем. Пам'ятав усе життя Юри до війни, заняття боксом, катання на гірських лижах, поїздки на море, його дівчину Соломію та собачку Кірбі. Також він розумів, що то був дві тисячі двадцять третій рік, що сусідня країна Росія напала на його батьківщину, бомбила мирні міста, вбиваючи жінок та дітей, що окупанти викрали та відвезли на свою територію тисячі дітей. Він пам'ятав, як наступного дня після початку вторгнення, не послухавшись маму, пішов у військкомат, як на його очах загинуло двоє його товаришів, як сам був поранений уламком у руку. Донгей почухав плече, йому здавалося, що він досі відчуває біль від поранення, яке не зовсім загоїлося. Усі ці спогади, почуття та відчуття були настільки незвичні, що він довго сидів на ліжку, намагаючись зрозуміти, що це все означає.

Раптом він згадав, як уві сні його темним коридором супроводжував якийсь чоловік, який називав себе Подорожнім, як відчинив якісь двері, в які вони зайшли та опинилися у тій реальності, де він був Юрою, українським бійцем у війні проти Росії. Донгей також згадав, як Подорожній сказав, що цей коридор із дверима - це його, Донгея, минулі життя, що він може побачити, ким він був у них.

“Невже це все справді відбувалося? В це важко було б повірити, якби не настільки реальні відчуття, я й досі чую запах пороху, відчуваю ненависть до російських окупантів,таі найдивовижніше - пам'ятаю мову. Так, я й зараз можу говорити українською. Це якась фантастика! Як це можливо? А хто цей Подорожній, звідки він узявся? Ах, згадав, він сказав, що наступної ночі відповість на усі мої запитання. Добре, сподіваюся, я не божеволію і всьому цьому є логічне та зрозуміле пояснення. Що ж, побачимо, чи прийде цей Подорожній ще раз.

Навіть після того, як Донгей трохи заспокоївся та спробував займатися звичними справами, він все одно цілий день не міг думати ні про що інше, окрім свого сну. Він думав про те, чому почалася та війна, згадав, що перед нею була революція в Україні, що президент, який намагався придушити силою протести проти узурпації влади, втік у сусідню Росію. Зрозумів також, чому українці повстали проти диктатури. Бо вони хотіли бути вільними, а Росія із цим миритися не хотіла та віроломно напала на них. Це було лише початком світової війни диктатури проти демократії. А все тому, що Китай вирішив побудувати глобальну диктатуру в усьому світі та руками своїх сателітів почав вести війни у різних куточках світу. Донгей відчув навіть у собі цю іскру, цей дух вільної людини, яка готова битися за свободу не шкодуючи свого добробуту, здоров'я та навіть життя. Юра жив практично у той час, коли тільки почала будуватися нова китайська диктаторська імперія. Протистояння з демократичним світом наростало. Через кілька тисяч років внаслідок агресивних дій Китаю та його союзників це протистояння дійшло до свого піку, ризикуючи закінчиться знищенням усієї планети. Єдиним порятунком цивілізації було те, що й вибрав демократичний світ - евакуація, втеча від агресора, переселення на іншу планету. Демократи не прагнули знищити людей, які жили у світі диктатури, а бажали лише жити вільними людьми у вільному та спокійному світі. Донгей раптом відчув та зрозумів мотивацію європців, ясно побачив та усвідомив: все, що він думав про них раніше - це брехня. Весь його світогляд перевернувся на сто вісімдесят градусів. Насправді не переселенці є злом, а саме земляни з ним на чолі є противниками свободи. А він, Батько Нації, виходить і є головним лиходієм. Ця думка настільки шокувала Донгея, що він скасував усі заплановані справи, пішов у свій будинок, ліг, до вечора пролежав уткнувшись у стелю та не помітив, як заснув.