Глава 19. Основний хід

- Мам, я не хочу знову на танці, може знайдімо десь карате чи джіу-джитсу?

- Ти вже ходив на вільну боротьбу, ногу зламав, довелося місяць у гіпсі валятись. Сходи заради мене, спробуй пару тренувань, не сподобається - не ходитимеш. Це поряд з моєю роботою, будеш приходити після школи до мене до інституту, посидиш у бібліотеці, почитаєш щось, уроки зробиш і потім підеш на тренування, - мама вмовляла Дмитрика, бо кілька співробітниць з її роботи водили своїх дітей також на бальні танці, це було модно.

Дмитрик не міг відмовити мамі, хоч і не горів бажанням знову займатися танцями, бо хлопці на вулиці та у школі знов почнуть обзивати “танцюристом” та “балеруном”, а це зовсім не круто. Але маму засмучувати не хотілося, тож довелося піти.

Пів року тому батьки розлучилися. Це стало сильним ударом для Дмитрика. Спочатку він втратив інтерес до усього, став гірше вчитися, перестав читати, майже не гуляв із друзями. Мати намагалася зайняти його чимось, водила на різні секції. Спочатку був футбол, але там Дмитрик витримав всього кілька тренувань, які й тренуваннями назвати було складно. Тренер був алкашем, від якого постійно несло перегаром. Він просто давав хлопцям м'яч та вони ганяли у футбол як у дворі, носилися наче коні усім гуртом по полю за м'ячем, а він іноді кричав на них: “Куди ти пасуєш, кривоногий? Рудий, уперед віддай! Тьху ти, дебіл, підкат, підкат роби!”

Потім Діма пішов на вільну боротьбу, де все було набагато серйозніше: силові вправи, тренер справжній борець у минулому, майстер спорту. Спочатку, звичайно, було важко, а коли поступово втягнувся, то стало непогано виходити, навіть виграв пару невеликих внутрішніх змагань. Але одного разу на тренуванні після кидка Дмитрик впав повз мати та сильно вдарився п'ятою об бетонну підлогу. Довелося пролежати місяць у гіпсі та залишити боротьбу, бо з'явився внутрішній страх, який дуже заважав у поєдинках.

Народними танцями Дмитрик займався з п'яти років. Танцювати для нього було абсолютно природно, як дихати. Він не міг сказати, подобалося йому танцювати чи ні. Це було як щось для нього звичне - як бігати, лазити деревами чи кататися на велосипеді. Років у шість, щоправда, було сильне бажання потрапити до якогось грузинського ансамблю, де танцюють лезгинку, але у його місті такого не було, тож він просто гасав по хаті на підігнутих пальцях, стрибав з поворотом прямо на коліна та з розбігу ковзав навколішки коридором, лякаючи мати та бабусю.

Мати, звичайно, розуміла, що Дмитрику вже не п'ять років, що йому хотілося чогось більш мужнього, ніж танці, але думки про можливі травми на єдиноборствах не давали спокою. Та й подруги в інституті усі вуха продзижчали цими бальними танцями. Вона зателефонувала все ж таки тренеру з бальних танців і домовилася привести Дмитрика. Набір вже кілька місяців тому закінчився, але тренер погодився подивитися його, оскільки у нього вже була танцювальна підготовка. Тренування проходили у спортзалі школи, коли заняття в ній вже закінчилися та вона була порожня, темна, з вахтеркою, яка постійно в'язала щось біля входу. До цієї школи треба було їхати хвилин сорок на транспорті. Вони з мамою приїхали на пів години раніше та чекали тренера, бо мама завжди виходила раніше, куди б не їхала.

- Добрий вечір. Ви, мабуть, Галина Дмитрівна, а це Дмитро? Добре, мене звати Борис Георгійович. Так, ну перевзуйся та заходь у зал. Станеш поки позаду. Намагайся повторювати за іншими, вони вже пів року приблизно ходять. Є, щоправда дехто, хто три-чотири місяці займається. Після тренування я вийду розповім свої думки з приводу Дмитрика, Галино Дмитрівно. Посидіть, будь ласка, тут у коридорі, я не дозволяю батькам бути присутніми на тренуваннях, бо це відволікає дітей.

Спортзал був у два рази більше, ніж у дмитриковій школі, дощата підлога, баскетбольні щити, турнік, шведські стінки, величезні вікна з одного боку. Під баскетбольним щитом на стільці стояв бобінний магнітофон “Маяк”.

Усі вишикувалися у дві лінії, праворуч хлопчики, зліва дівчатка. Дівчат було близько п'ятнадцяти, а хлопчиків трохи менше. Дмитрик став у кінець лінії хлопчиків.

- Вітаю! І раз, два, і раз, два, - тренер зробив крок в один бік із відведеною рукою, потім в інший. Усі повторили за ним дзеркально. - Розподіліться рівномірно по залі у шаховому порядку. Повільний вальс, основний хід. З правої ноги і раз-два-три, раз-два-три. Перекат з каблука на носок, підйом, крок убік, приставка з натиском. Опускаємося з кроком назад, убік крок з одночасним перенесенням ваги тіла та підйомом, приставка з опусканням та натиском.

Добре, тепер під музику. І раз-два-три, раз-два-три.

Усі робили квадрат основного ходу вальсу, а тренер ходив між учнями та щось іноді підказував. Дмитрик намагався зрозуміти принцип. Спочатку це не дуже добре виходило, але коли тренер підійшов та пояснив деякі деталі, то стало трохи зрозуміліше. Хвилин через двадцять він вже танцював основний хід вальсу навіть краще за багатьох інших хлопців та дівчат.

- Так, тепер стали в пари. Те саме в парах. До Дмитрика підійшов тренер та підвів його до смаглявої темноволосої дівчинки, трохи схожої на циганку. - Поки потанцюєш з Мариною, за зростом вона тобі підходить, - він допоміг Дмитрику з позицією рук у парі.

Коли у Дмитрика почало краще виходити, то він почав більше дивитися на інших хлопців та зрозумів, що вони не так вже й добре танцюють, враховуючи, що займаються пів року, а серед дівчаток тільки у двох непогано виходило.