Глава 13. Монета з королевою

- Сюди підійшов, малий! – Дмитрик впізнав хрипкий голос. Це був Сиплий, який стояв за кущем бузку зі своїм друганом Тофіком, граючись викидним зеківським ножем.

Дмитрик повертався додому зі школи цього разу сам. Шия з Андроном залишилися у групі продовженого дня, а йому треба було додому, швидко поїсти та йти на тренування з народних танців. Він закінчував четвертий клас, а Сиплий з Тофіком були у восьмому. У в школі вони майже не бували, з'являлися тільки, аби настріляти дрібних грошей або відібрати в когось їжу в їдальні. Вчителі теж їх побоювалися та не могли дочекатися, коли ці бандюки покинуть стіни школи.

- Вивертай кишені швидко! Опа, а що це за рупь приблатнений? - Сиплий почав розглядати десять канадських доларів. - Ні хріна собі! Це срібло? Звідки багатство, фраєрок?

- Це подарунок!

- Ну, дякую за подарунок, братику! Можеш тепер ходити тут без остраху якийсь час. Вважай, купив прохід. Давай, вали звідси! Вільний.

Сиплий з Тофіком були грозою району. Їх невелика банда з приблизно дванадцяти хлопців від десяти до чотирнадцяти років займалася в основному дрібними крадіжками, гоп-стопом на вулиці та в школі. Вони відбирали дрібні гроші, приставали до дівчат, били та принижували слабких. Про Сиплого ходили чутки, що він когось убив ножем, це наганяло страху, звичайно, навіть при тому, що могло бути й брехнею, яку він поширював сам про себе.

Дмитрик йшов додому пониклий, роздумуючи, як повернути монету. Батькові казати не хотілося, бо той був дуже запальний. Невідомо до чого це могло б привести, все могло б закінчитися дуже погано для нього. Як не сумно, але треба було змиритися з неминучістю, тим більше Сиплий, швидше за все, вже пішов її продавати чи здавати на брухт. Монета для нього була цінністю лише тому, що за неї могли дати рублів двадцять, на які можна було трохи пожирувати.

"Тепер, напевно, без цього оберегу з королевою гроші у мене не будуть водитися. Ну і чорт з ними, не в грошах щастя", - Дмитрику ця монета була дорога не тільки, як талісман і оберіг, але і як пам'ять про перше відвідування іподрому з батьком. Тому хоч би як він намагався заспокоїти себе, але все одно шматочок смутку оселився десь глибоко в серці.

Вранці по дорозі до школи Дмитрик з друзями однокласниками, Шиєю та Андроном, зустрівся як завжди біля великого червоного будинку. Прізвиська Дмитрик їм придумав за їхніми прізвищами: Шиянов став Шиєю, а Андрієнко Андроном, щоб не плутати їх, бо вони обидва були Ігорями. А вони його називали Фома через його прізвище Фомін. Він розповів їм, що вчора сталося, тож хлопці вирішили ходити тепер додому завжди разом, і якщо буде видно, що є можливість перемогти бандюків, то починати битися з ними, але тільки якщо з ними не буде Сиплого.

Після уроків вони йшли своєю звичайною дорогою додому та вже здалеку побачили трьох гопників з банди Сиплого, які чекали на здобич. Це був Єва, товстуватий, але дуже зухвалий, на два роки старший за хлопців. З Євою було ще два худорляві пацани того ж віку. Чому його звали жіночим ім'ям Єва ніхто не знав, а Дмитрику від цього імені завжди було смішно.

- Я беру дівчинку Єву. Шия, ти лівого. Андроне, ти правого, - Дмитрик морально налаштувався на бійку. Шия йшов розминаючи плечі без тіні страху і сумнівів і, схоже, був радий, що має бути сутичка, але товстун Андрон, судячи з його похмурого вигляду, був не дуже радий такому розкладу. - Андроне, не бійся, твій справа сцикло, я його знаю. Просто повали його на землю та придуши, а коли почне кричати “здаюсь”, відпусти та нехай біжить. Все буде швидко, бо ми сильніші. Головне мені Єву перемогти.

Хлопці підійшли прямо до трійці, навіть не намагаючись пройти повз них.

- Ха, ви бачили це? Риба сама припливла, - Єва засміявся.

Удар під дих був несподіваний та сильний, від якого Єва зігнувся навпіл. В ту ж мить Шия вже молотив руками та ногами лівого, навіть не даючи йому оговтатися. Андрон спробував схопити правого, але той вирвався та втік.

Дмитрик підняв голову Єви за волосся і тихо на вухо сказав: "Ну як тобі рибка, смачна? Ще хочеш?"

- Вам капець, вилупки, - прокряхтів Єва. Він хотів ще щось сказати, але від другого удару в живіт упав на землю й тепер міг тільки стогнати.

Наступного дня вже уся школа гуділа про цю перемогу. Хлопці однокласники, з паралельних класів, і навіть зі старших, тиснули руки героям і плескали по плечу. Такого приниження від трьох малих чотирикласників банда Сиплого ще не отримувала, тож тепер вони, звичайно, прагнули помсти. Але Дмитрику з друзями було начхати, бо вони відчули смак перемоги та гордо носили на собі уявні лаврові вінки.

Кілька днів гопників не було видно ані в школі, ані на вулицях. Ця подія почала поступово забуватися, але якось після уроків на виході зі шкільного двору до Дмитрика підійшов незнайомий хлопець, схоже з іншої школи, і сказав, що з ним хоче поговорити Глист, показавши рукою на хлопця у чорно-червоній шкірянці та чорному шоломі на новенькому блискучому червоному мотоциклі.