Глава 6. Перше вересня

- Галю, ти жоржини нарвала?

- Так, мамо, нарвала.

- А півонії? Сходи у сусідів попроси ще хризантеми. В них є білі великі гарні.

- Ба, я не донесу такий букет.

- Дмитрусь, не переймайся, ми донесемо. А там потримаєш його недовго і віддаси вчительці.

- Мамо, ти теж йдеш? Вдягни, будь ласка, Дмитрику метелика, бо я не встигла. Треба вже виходити потихеньку, бо ти поки дійдеш. Он, Ігор вже йде з мамою та бабою Катериною. Давай, пішли вже скоріше.

Чим ближче підходили до школи Дмитрик з мамою та бабусею, сусідом, таким самим першокласником, Ігорем, його мамою та бабусею з таким самим величезним букетом, тим більше з'являлося нарядно вдягнених дітлахів у коричневих костюмах, звісно, якщо то були хлопчики, а якщо дівчатка, то з величезними бантами на головах не меншими, ніж їхні букети в руках, та в коричневих сукнях з білими фартухами.

Метрів за двісті від школи вже дуже добре було чутно музику. Людей поряд зі школою було море. Якщо хтось із першокласників раптом губився, то бідолашному було дуже непросто знайти в такому натовпі батьків своїх.

- Перший А! Перший А!

- Перший Б! Перший Б!

- Перший В! Перший В!

Крики дітей, батьків, вчителів, музика, все змішалося в один величезний суцільний гул. Бджоли могли б позаздрити, їм так ніколи не гудіти.

Нарешті десь за пів години цей хаос упорядкувався та першокласники вишикувалися у дві лінії. Вчителі пильно стежили за своїми квітконосцями, намагаючись запам'ятати їх в обличчя, але це було проблематично, бо букети були набагато більшими за дитячі голови. Першокласники стояли перелякані, шукаючи очима знайомі обличчя мам та бабусь у натовпі навпроти.

Вся ця вакханалія з піснями, розмовами в мікрофон якихось людей була настільки довгою і болісною, що в Дмитрика почали німіти руки від досить важкого букета. Йому хотілося якнайшвидше його позбутися, але, як на зло, ніхто не хотів забирати ці ненависні квіти.

“Якийсь двометровий хлопець із маленькою дівчинкою на плечі. Вона чомусь дзвенить дзвіночком. Що тут діється? Коли вже додому? Я хочу вже в солдатиків пограти або почитати Геродота”, - знічев'я Дмитрик почав смикати ногою і не помітив як випадково зачепив дівчинку.

- Привіт, я Майя, - вона посміхнулася і, начебто, не помітила, що Дмитрик її штовхнув.

“Боже, яка вона гарна”, – подумав він.

- Я Дмитрик.

Музика та шум різко стихли в голові Дмитрика.

- Можна я з тобою за партою сидітиму, Дмитрику?

- Так, звичайно можна.

Колір волосся Майї дуже здивував Дмитрика. Він ще ніколи не бачив такого вогняно-рудого красивого кучерявого волосся. Солдатики з Геродотом відійшли на другий план, тепер він весь був захоплений красою Майї.

“Головне, щоб її не посадили з кимось іншим, бо я його просто... не знаю, що з ним зроблю... по нозі дам!”

- Перший А, всі за мною! - вчителі поступово заводили дітей всередину школи.

Дмитрик відчув, як колишнє життя залишається тут, на вулиці, а там, за дверима школи, чекала невідомість. Вона лякала і притягувала одночасно, але притягувала здебільшого через Майю.

Дмитрик ніколи не був обділений увагою дівчаток, та й не тільки дівчаток, у нього було багато друзів і подружок, він був заводилою в будь-якій компанії, тому що завжди вигадував ігри та розваги. Його фантазія генерувала ідеї безперебійно, тому діти у дворі без нього зазвичай похмуро сиділи на лавочці та бовкали ногами, чекаючи, коли вийде Дмитрик і почнуться або веселощі, або якась нова гра, або ще щось несподіване та цікаве. Це завжди був сюрприз. Передбачити, що видасть сьогодні його буйна невгамовна фантазія, було неможливо: це міг бути просто футбол, карти, шашки чи шахи, запуск паперового змія чи виплавка свинцевих солдатиків, а могло бути щось більш незвичайне. Наприклад, він міг вибігти з криком: “Шикуйсь! На перший-другий розрахуйсь! Перші будуть конкістадорами, другі ацтеками. Сьогодні підкорюємо Америку!”

Дмитрик в кількох словах розповідав, хто такі конкістадори та ацтеки, коли це було і що саме відбувалося в той період в Америці та, головне, хто з них як був одягнений і чим озброєний. Потім усі бігли додому і швидко робили собі з підручних засобів костюми та зброю, а Дмитрик на них вже чекав на вулиці з мечем та прив'язаним до живота і грудей якимось шматком жерсті. Звичайно ж, він був Кортесом, який творив історію буквально їхніми руками та на їхніх очах.

Дмитрик здавався їм напівбогом, без якого придумати собі цікаве заняття було проблематично. Дівчатка загравали до нього, намагаючись завоювати його прихильність, навіть писали анонімні любовні записки та кидали їх у поштову скриньку. Але у нього були фаворитки - близнючки Олена та Наталя. Вони були трохи старші, років на два-три. Йому взагалі завжди подобалися дівчатка трохи старші за нього. Близнючки були з дуже культурної сім'ї, їхня бабуся була подругою його бабусі, теж вчителькою, а мама працювала далеко в іншому місті адміністратором готелю і приїжджала доволі рідко, тому їхнім вихованням займалася бабуся. Наталка була дуже красива, як Венера на картині Боттічеллі. Олена теж була гарна, але вона скоріше була схожа на Діану чи амазонку. Дмитрик уявляв, як вони разом скачуть на конях і стріляють із лука у ворогів, а потім вони разом святкують перемогу та п'ють багато вина з кубків. Були, звичайно, й інші гарні дівчатка, але вони в основному були молодші за Дмитрика та й не такі красуні, тож приваблювали його менше.