Глава 4. Катерининський парк

- Дмитрику, я сходжу в магазин, а ти пограй поки у дворі з Марійкою, тільки далеко не ходіть.

- Гаразд, бабусю.

Червневе сонце світило у вікно, віконна рама малювала на паркеті дивні фігури, бузок на підвіконні приємно пахнув, і цей запах, з'єднавшись із запахом щойно випечених пиріжків, проникав глибоко в саме серце. Дмитрик надів сандалики та побіг сходами на вулицю. Два пиріжки приємно гріли ноги крізь шорти.

- Марійко! Марійко!

Марійка визирнула у вікно.

- Я зараз, Дмитрику.

Через хвилину Марійка вже вибігла у двір та помахала рукою місцевим дітлахам на дитячому майданчику. Але зараз на першому місці в неї були не вони, бо у неї з'явився новий друг, учень та “молодший братик”.

Марійці було сім років, вона на два роки була старша за Дмитрика та вища за нього на пів голови. Її світле волосся, зібране з боків рожевими заколками-бантиками, красиво лягало хвилями на плечі, а великі блакитні очі випромінювали живий інтерес до всього навколо. Біла сукня у дрібну квіточку не заважала їй ані кататися на велосипеді, ані грати у футбол, ані лазити по деревах. Марійка ніколи не замовкала ні на секунду, слово “нудьга” їй було невідомо, вона завжди знаходила чим зайнятися або просто розповідала щось цікаве, повчальне та смішне.

- Будеш пиріжок? – Дмитрик простяг Марійці пиріжок.

- Так, дякую, - Марійка їла пиріжок, продовжуючи щебетати, і одночасно, взявши Дмитрика за руку, потягла його до воріт, що вели на вулицю, - ходімо швидше, я тобі щось покажу.

- Бабуся сказала далеко не йти.

- Це недалеко і ми не надовго. Побігли швидше! Що ти знаєш про стародавніх греків? Персей, Андромеда, Геракл, Марс.

- Нічого. А хто це?

- Зараз покажу та розповім. Це найвеличніші люди та боги, які жили дуже давно, тисячі років тому. Бачиш цей парк? Ти ще тут не був?

- Ні, я ж тільки вчора приїхав. Коли б я встиг? Та і я ж у бабусі Жені вперше, або можливо мене привозили зовсім маленьким та я цього не пам'ятаю.

Катерининський парк був за п'ять хвилин ходьби, але Дмитрик з Марійкою добігли за три.

- Що таке, Дмитрику, чому ти став як укопаний? Це ж просто ворота.

- Ого, а чому вони такі величезні? Це аби танк зміг проїхати?

- Ні, Дмитрику, це щоб карета змогла проїхати. Побігли далі, там усередині все набагато цікавіше.

Дмитрик ще ніколи не бачив такого красивого парку: алеї, підстрижені кущі, клумби з квітами, ковані ліхтарі та лавочки, навіть ставок із лебедями та скульптури, дуже багато скульптур. А вдалині... о, божечки, це ж справжній палац!

"Нічого собі, який він здоровезний! Його ж і за цілий день не обійдеш", - у Дмитрика все більше округлялися очі.

Першим місцем, де Марійка зупинилася, був фонтан та скульптура “Дівчина зі глечиком”.

- Що ти бачиш, Дмитрику?

- Дівчину, яка розбила глечик і сумує. Мабуть, боїться, що її будуть сварити за це.

- Ні, глечик - це не зовсім глечик, це алегорія. В ньому прихований сенс: це її кохання. Вона втратила коханого. Він загинув.

- Чому він загинув?

- Це не так важливо. Просто вона схожа на будь-яку людину, яка втратила кохання. Ходімо далі.

Марійка тягнула Дмитрика за руку далі вглиб парку, а він все обертався на “Дівчину зі глечиком”. Щось защемило у нього грудях, він намагався уявити, як би він сумував, якби втратив Марійку.

Наступною скульптурою, біля якої вони зупинилися, був Геркулес.

- Що ти бачиш, Дмитрику?

- Великого голого силача.

- Це Геракл, або по-іншому Геркулес. Він напівбог напівлюдина, син найголовнішого давньогрецького бога Зевса. Але мати його не була богинею, вона була людиною. Він народився одразу силачем, і ще коли був зовсім маленьким, його тоді ще звали Алкід, до нього підклали в ліжко величезних змій, щоб вони його вбили, але він задушив їх голими руками. А потім, коли він виріс, його виховував і навчав кентавр Хірон. Кентаври - це напівлюди напівконі, зазвичай вони смертні, дуже буйні та не дуже розумні, але Хірон навпаки був дуже мудрим і безсмертним. Коли Геракл виріс, то став величезним силачем та здійснив багато подвигів і переміг багатьох чудовиськ.

Дмитрик слухав відкривши рота та округливши очі, але щось питати крізь безперервний потік слів Марійки було неможливо.

- Біжимо! Там ще так багато всього, а часу дуже мало, - і Марійка потягла Дмитрика далі.

Так вони бігали парком близько двох годин, іноді зупиняючись біля скульптур та будівель. Марійка розповідала все швидше і швидше. Спершу Дмитрик з величезним інтересом та здивуванням слухав, іноді встигаючи вставляти якісь питання, але вже сильно втомився, не так від біганини, як від величезної кількості нових історій та вражень.

- Дмитрику, гадаю, на сьогодні тобі достатньо. Йдемо додому, а то бабуся хвилюватиметься, - Марійка була задоволена своїм учнем, та й собою теж. В неї ще залишилося багато сил та достатньо історій, але Дмитрик був ще маленький і не такий витривалий, як вона, та й бабусю Женю не хотілося засмучувати. Тож вони пішли додому.

Єгор розплющив очі. Він лежав на лікарняному ліжку. Білі знайомі стіни. Він бував у таких палатах вже багато разів, отже його знову “полагодили”. Все знов по колу, ненависному колу.

“А що це за дивний сон був щойно в мене? Такий справжній. Хто ці діти? Чому я був цим маленьким хлопчиком Дмитриком? Де це все відбувалося, та, головне, коли? Вони говорили не китайською, але я все розумів. Дуже дивний сон”, - думки Єгора продовжували крутитись навколо сну, поступово повертаючись до реальності. Нарешті він побачив перед собою постать. Поруч із ліжком стояв лікар у світло-зеленому комбінезоні та шоломі-масці, видно було тільки його очі.