Все ж таки буде весна...

04:12 — це не час.

Це стан, у якому прокидаються не від звуку, а від усвідомлення.

Я відкрив очі різко, ніби хтось штовхнув мене зсередини. Кімната була темна, але не спокійна. Темрява тут жила давно — вона просто чекала, коли я перестану вдавати, що сплю. Телефон лежав поряд, екраном догори, мов око, яке не кліпає. Я знав, що там нічого немає. І все одно взяв його в руки.

Порожній чат.

Я дивився на екран довше, ніж потрібно, ніби порожнеча могла раптом змінити форму, скластися в слова, пояснити мені щось важливе. Нічого не сталося. Я поклав телефон назад і відчув, як у горлі піднімається знайома нудота — тиха, липка, без різкого болю. Так буває, коли тіло першим розуміє те, що розум ще заперечує.

Я встав, не вмикаючи світла. Підлога була холодна, і це чомусь здалося правильним. Балконні двері відчинилися зі скрипом, ніби не хотіли пускати мене назовні. Повітря вдарило в груди — вологе, осіннє, чуже. Я затягнувся сигаретою й одразу пошкодував. Смак був гіркий, але я не загасив її. У такі моменти відмова від шкідливого здається зрадою самому собі.

Місто внизу не спало. Воно просто робило вигляд. Ліхтарі тремтіли в калюжах, машини проїжджали повз, вікна світилися рівним, байдужим світлом. Хтось десь жив своє життя, не підозрюючи, що в цю ж мить у мені щось остаточно зламалося. І ця байдужість світу боліла сильніше, ніж її відсутність.

Мене знудило. Я сперся на холодні поручні балкона й закрив очі. У тілі була слабкість, у голові — порожнеча, в грудях — тиск, ніби хтось повільно стискав мене зсередини. Я дихав неглибоко, уривками, намагаючись не допустити паніки, хоча знав: це не паніка. Це правда.

Я знав, що вона піде.

Це знання жило в мені давно — не кричало, не вимагало уваги. Воно просто було. У тому, як вона відводила погляд. У тому, як торкалася речей частіше, ніж мене. У паузах між словами, які ставали довшими з кожним тижнем. Я знав. І залишався.

Не з любові.

Зі страху.

Я боявся не самотності — я боявся себе без неї. Того, ким я виявлюся, коли зникне роль, до якої я звик. З нею я був потрібним. Без неї — я був порожнім місцем, яке доведеться заповнювати самостійно.

Сигарета догоріла, обпекла пальці. Я навіть не одразу це відчув. Коли біль дійшов, він був дрібний і чесний — не такий, як той, що сидів глибше. Я загасив недопалок і ще хвилину стояв, дивлячись у темряву, ніби там могло з’явитися якесь рішення.

Нічого не з’явилося.

Я повернувся в кімнату, не зачиняючи балкон. Нехай тягне холодом. Нехай буде відчутно. Ліг на ліжко в одязі, дивлячись у стелю, яка раптом стала надто високою, надто далекою. Телефон лежав поряд, але я більше не торкався його.

Я знав, що вона піде.

Я не знав, що залишусь таким.

Десь глибоко, під втомою й болем, ворухнулася думка — не надія, ні. Швидше слабке передчуття, як світло крізь щільні хмари: якщо я це витримаю, якщо не почну благати, якщо не стану мститися, можливо, колись…

Я не договорив навіть подумки.

Я заплющив очі й уперше за довгий час не намагався заснути.

Кухня

Кухня була занадто маленька для того, що в ній відбувалося.

Тісна — не метрами, а напругою.

Світло ми не вмикали. Воно здалося б зрадою. Вона стояла біля столу, тримаючи чашку обома руками, ніби та могла її врятувати. Чай давно охолов, але вона все одно грілася об нього — чи робила вигляд. Я сидів навпроти, сперся ліктями об стіл і дивився, як пара від мого подиху ледь торкається скла вікна.

Мовчання між нами було не паузою.

Воно було рішенням, яке вона вже прийняла.

Я почав говорити. Зайве — я це знав ще до того, як відкрив рот. Слова сипалися нерівно, з перебоями, ніби я поспіхом тягнув їх із себе, поки вона не встигла піти.

— Ми ж можемо… — я зупинився, бо не знав, що саме «можемо». — Ми ж не зобов’язані зараз вирішувати все.

Вона не підняла очей. Лише трохи стиснула чашку, і я помітив, як побіліли кісточки пальців.

— Ти ж розумієш, що це кінець? — сказала вона тихо, без натиску, без злості. Як констатацію факту, який не потребує пояснень.

Мене вдарило не слово «кінець».

Мене вдарило те, як легко воно вийшло.

Я ковтнув повітря, ніби воно раптом стало густішим.

— Я розумію, — сказав я швидко, надто швидко. — Я просто… я розумію, що ти вже не тут.

Вона нарешті підняла очі. Подивилася на мене довго, уважно, ніби на людину, яку колись знала краще. У її погляді не було ні жалю, ні тепла. Лише втома. І це було найболючіше.

— Не роби з цього драму, — сказала вона. — Я просто більше не відчуваю.

Я кивнув. Кивнув, ніби це щось пояснювало. Ніби «не відчуваю» — це причина, а не вирок.

— Я не хочу, щоб усе просто минуло, — вирвалося в мене. Я почув свій голос і одразу зненавидів його. — Я не хочу, щоб ми просто… зникли.

Ці слова зависли між нами, як щось недоречне. Як оголена слабкість, яку не просять показувати.