Розділ 1.1

- Чому я? Ну чому я? У вас що, дочок мало? - сплеснула я руками й ображено глянула на своїх батьків.

Я ходила туди сюди по кабінету палаючи праведним гнівом вже понад двадцять хвилин, намагаючись напоумити маму й тата, короля та королеву. Я завжди була наймолодшою п'ятою дочкою, а ще ж був й один брат, саме тому на мене звертали увагу, тільки якщо я десь нашкодила. Звичайно, в мене як принцеси були певні обмеження, але на деякі з них я просто не звертала уваги, і мені нічого за це не було. Навіть мама завжди казала, що не бути мені добропорядною дружиною.

Пф! Дружиною! Та кому воно треба! У всьому слухатися чоловіка. Туди не йди, того не роби... Ні, ні, ні, це не для мене. А от наука - так. Я любила науку всім своїм серцем. Тато, на мій п'ятнадцятий день народження навіть подарував мені лабораторію, де я могла творити й винаходити. І вже навіть змогла досягнути певного успіху...щоправда, про це ніхто не знав.

Тато хоч і подарував мені лабораторію, та ставився до неї та моїх винаходів швидше як до розваги, ніколи не сприймав серйозно, тому я запатентувала декілька невеликих приладів від чоловічого імені - Шарль Феро. А зараз працювала над своєю мрією - літати. Та я знала, що ніхто мене слухати не став би. Хіба наука це та причина за якою можна не виходити заміж?Саме тому просто нещадно намагалася тиснути на жалість, все ж таки улюблена молодша дочка. Хоча щодо цього у мене вже з'явилися певні сумніви.

- Тебе обрали з поміж усіх наших дочок, - спокійно сказала мама, а тато додав, - це велика честь.

- Але вона мені не потрібна, хай візьмуть і переоберуть. Сільві чи Полін куди більше підійдуть на роль дружини й тим більше королеви. Ну яка з мене королева?!! - Я ледь не плакала.

- Ми теж так думаємо, - сказав тато, але мама на нього шикнула.

- Тц! З неї вийде чудова королева. Я в цьому впевнена.

- Та ні ж! Ну яка з мене королева?

- Доню, - мама підійшла ближче і міцно мене обійняла. - Ти знаєш, що в Німерію завітав оракул...і його слова варто сприймати більш ніж серйозно. Він порадив принцу одружитися з тобою.

- Але чому? Чому?! - я ніяк не могла цього зрозуміти.

- Він не пояснив..., - сказав тато. - Але на все є своя причина.

- Не вірю... Я не вірю!! Я не хочу вірити що таким має бути моє життя! - я вибігла з батьківського кабінету, і ковтаючи гіркі сльози побігла куди очі глядять.

***

- Що з тобою, що сталося? - мене зупинила Сільвія, друга по старшинству сестра. Висока, статна, розумна, і не менш гарна. Вона була тією кого мама завжди ставила в приклад, коли справа стосувалася поведінки в суспільстві. 

- Нічого..., - шмигнула я носом, за що вона мене завжди сварила. От і зараз вона зморщила свій носик і вже хотіла мені в соте нагадати як повинні поводити себе принцеси, та очевидно, щось в моєму погляді її зупинило. Вона лише глибоко зітхнула і перепитала. - Що сталося? Я ж бачу, що це не просто один з твоїх капризів.

Тепер же ніс морщила я. Чому мене зажди робили у всьому винною?

- Я не хочу казати..., - знову шмигнула носом, але цього разу це було більш спеціально, напевно щоб насолити сестрі за її слова про мої капризи. І зовсім я не була капризна!

- Тааак....і що ти натворила? - вона прийняла сувору позу і поглянула на мене не менш суворим поглядом.

- Нічого. Нічого! Чому одразу я?

- А хто був перемазався чорнилами й перемазав ними добру частину палацу?

- Це було для експерименту...

- Знаю. Знаю, так само як і розграбовування запасів магістра, і знеструмлення всього палацу. Ми цілий день сиділи без світла. І все це для експерименту, - глузливо закінчила вона. - Розповідай.

- Цього разу це не має до мене ніякого відношення! - вибухнула я.

- Не має? - недовірливо перепитала Сілві примруживши очі.

- Ні...тобто так...тобто, я ні в чому не винна!

- Нормально поясни.

- Мене видають заміж...вааа, - так я ганебно розревілася.

- Що? Чому? За кого? - навіть вона була здивована.

Поки що лише Леніель, найстарша сестра, встигла вийти заміж. І то це сталося лише пів року тому, а їй вже було двадцять шість, не те що мені - вісімнадцять. Так в нас було дозволено одружуватися з вісімнадцяти років, але майже ніхто так не спішив, навіть серед вищих родів.Зазвичай дівчата виходили заміж з двадцяти п'яти до тридцяти років, а чоловіки мали навіть ще трохи більше часу пожити вільно аж до тридцяти п'яти. А ще хоч це й було не обов'язково, та вважалося гарним тоном, виходити заміж чи одружуватися в порядку старшинства. Я не готова була змиритися з цим всім...принаймні не зараз. Де мої ще десять років свободи? Я стільки всього не встигла зробити...стільки ідей в моїй голові лише чекають свого втілення.

- Так сказав оракуууул... За кронпринца Віттенбергіііів, - промовила я підвиваючи.

- Що?! ТИ? - її лице закам'яніло. Це мене так налякало, що я навіть забула про те що плакала. - Чому ти? Чому це маєш бути ТИ? - зиркнула на мене своїми очима повними злості, і просто пішла геть більше не сказавши ні слова.