33

- Адам?.. - шоковано запитав Дейв.

- Так! Ще й власною персоною! Радий, що ти не забув, як я виглядаю, брате, – відповів сміючись незнайомий гість.

Ми з Лією лише стояли, здивовано кліпаючи очима, а Дейв вигулькнув з-за нас і кинувся обіймати цього чувака.

- Боже, як ти тут опинився?! Ще й так скоро? – промовив Паркер, коли той обіймав його у відповідь.

Їй Богу, як малі діти...

- Та яка різниця! Це зовсім не цікаво. Цікаво те, що у тебе тут такі гарні дівчатка! Дейве, ти казав мені лише про одну, коли встиг знайти другу? – сміючись відповів той, нарешті звернувши на нас увагу. - Може й мені знайдеться місце у такій цікавій компанії?

Ми з Лією шоковано переглянулися, і після неї я перевела погляд на Паркера, який ніяково закусив губу. 

- Ні, напевно, все-таки не знайдеться. Дейве, можна тебе на хвилинку? – розлючено запитала я, після чого він кивнув, і вийшов зі мною у вітальню.

Я гримнула дверима, зачиняючи їх за нами й, коли ми залишилися одні, нарешті мовила:

- Хто це такий, і що він робить у моєму домі так пізно?! 

- Це Адам – мій найкращий друг, я розповідав тобі про нього. Я казав тобі раніше за те, що він збирається приїхати. Але, чесно, я сам шокований, що він прилетів саме сьогодні, – почав виправдовуватись хлопець.

- Ну і добре, що прилетів. Я рада, що твій друг тепер поруч, але чому прямо сюди?! – викрикнула я.

Дейв покрутив ключами від машини у руках, спершись об комод.

- Я його запросив, – признався він.

- Ах ти запросив... Значить, як запросив його сюди, так зараз скажеш, щоби він зняв номер у готелі, – спокійно сказала я та указала пальцем на двері.

- Ані, я не зможу цього зробити.

- Мене це не хвилює.

- Ах так? Добре, тоді давай так: я виганяю Адама, а ти Лію. Так буде справедливо, – впевнено заговорив Дейв, підходячи до мене, а я офігіла від його нахабності.

- Що?! Ти зараз говориш, як мала дитина. Я не зможу вигнати Лію. Вона тут вже розклалася, і взагалі: я запросила її у свій дім! – розгублено говорила я.

- Ось бачиш? Ти не можеш її вигнати, бо вона твоя подруга, яка вже розклалася, а я зможу вигнати друга, який стоїть біля твоїх вхідних дверей з валізами? 

Я, замислившись, мовчала. Рука Дейва потягнулася до моєї талії.

- Мила, будь ласка. Адам не такий вже й поганий. Він може собі випити, може поводитися, як придурок, може говорити капець, як тупі жарти, але він вірний друг, – лагідно сказав він.

Вперше побачила такий благаючий погляд хлопця. Я вдихнула, стараючись заспокоїтися. Як я можу відмовити йому, коли він так просить? Витягнувши руки, я обійняла його, вткнувшись носом йому у груди.

- Боже… Ну добре. Але батькам ні слова, що він живе тут! І якщо вони дізнаються – це буде твоя провина, – відповіла я, змирившись з тим, що наша компанія розширюється.

- Дякую, Ані, – шепнув він мені на вушко, ніжно його цілуючи.

У відповідь я тільки усміхнулася й ще міцніше обійняла його талію.

Декілька хвилин, і ми повернулися у коридор, де на нас чекала Лія з Адамом. О, бачу, що Лія з ним уже поладнала. Он вони вже стоять, мило усміхаючись одне одному. Ще цього не вистачало.

- Кого я бачу! Щось ви швидко, друзі... Ми з Лією навіть не встигли засумувати, – мовив Адам і підійшов до Дейва, кажучи йому на вухо:

- Брате, ти якийсь кволий. Невже вона тебе не задовільняє? 

Цей придурок сказав це тихо, але я змогла їх розібрати й, почувши їх, я знову розлютилась, але Дейв швидко відсторонився від нього і навпаки нахилився до мене:

- Я казав тобі, який Адам може бути. Не звертай уваги, він це жартома, – спокійно пояснив Дейв, але ці слова мене не заспокоїли.

Покрокувавши ближче до незнайомця, я з викликом глянула йому в очі. Продовжила повільно ступати крок за кроком, при цьому промовляючи:

- Адаме, тобі, на щастя, не світить знати, чи задовільняю я Дейва, чи ні, тому що це не твоя справа – це по-перше, – з фальшивою посмішкою сказала я і продовжила: - А по-друге: якщо ти хочеш тут жити, тобі потрібно дотримуватись деяких правил. 

- Ну ти даєш, мала! Мені подобається твій початок, продовжуй, – уже з серйозним тоном відповів він.

- Але ці правила ти дізнаєшся не від мене, а від декого іншого, – промовила я і перевела погляд на Дейва. Він з цікавістю слухав мене. - Згода? 

Я закінчила, і простягнула свою руку для заключення нашої "угоди". Він спершу примружено оглянув мене, а потім почав роздивлятися мій будинок. Трохи подумавши, Адам погодився:

- Згода! - сказав він, і потиснув мою руку, але зразу не відпустив. – Може хоча б скажеш своє ім'я, мила злючка?

- Аніка, – спокійно відповіла я, усміхнувшись у відповідь.

- Багато чого чув про тебе, Аніко. Я Адам.

Ну звісно, що Дейв говорив з ним про мене раніше. От всі кажуть, що дівчата не вміють зберігати секрети, постійно теревенячи одна з одною. Насправді можу посперечатися. Хлопці – ще ті базікали.