Розділ 48 (частина 2). Про несподіваних гостей та незручні знахідки

Поки ми йшли до ізолятора, я швидко аналізувала факти.

Хто знав, що Ґрант перевірений на магію крові? Інспектор. Мейв. Той, хто був із ними поруч у коридорі цілительні. Ще, можливо, ректор — за статусом мав бути в курсі. І той, хто стояв у коридорі та слухав під дверима палат, як я слухала про «майже наречену».

Хто має білу довгу пасмо волосся? Платинову? Ту, яку Бенедикт акуратно приніс мені на лапці?

Ну, тут і думати довго не треба.

Питання інше: звідки в Беатріс артефакт пустельників. Та ще такий, що впливає на волю.

І ось тут моя голова зробила те, що добре треновані голови роблять автоматично — поклала поряд два факти й подивилася, як вони пасують.

Факт перший. На Ґранті — слід магії крові. Свіжий. Інспектор сказав це ще вчора, у коридорі.

Факт другий. Ґрант поводився в парку дивно. Він і раніше був неприємним, але різкий перехід до фізичного контакту — це навіть для Ґранта було занадто.

Факт третій. «Майже наречена» дуже невчасно згадала про важливу справу, ледве почувши слова інспектора у коридорі цілительні. Так невчасно, що навіть Селеста зрозуміла: щось не те.

Я подумки склала.

Виходило, що хтось дуже добре знав, як скеровувати Ґранта в потрібний момент у потрібне місце. І цей хтось мав під рукою річ, яка робить таке скеровування технічно можливим. А тепер Ґрант свідчить проти мене, бо його пам'ять або переписана магією, або йому «допомогли» згадати потрібну версію.

Чудовий план. Вишуканий. А підкинутий амулет у моїй шухляді став ідеальним фінальним штрихом. Я відчула, як кутик губ сіпнувся вгору. Це була неправильна реакція для затриманої, тож я миттєво повернула обличчю маску покірної серйозності.

Беатріс — і магія пустельників. Цікава інформація. Її варто було покласти на полицю «обдумати докладно, коли матиму на це час».

Поки що мене вели в підвал.

Навчальний корпус. Сходи вниз. Знайомий коридор зіллєваріння — пахне травами і тим характерним кислуватим присмаком, який лишається після невдалих експериментів. Ми пройшли повз кабінет Тиндаля. Він зупинився, кивнув ректору і коротко мені:

— Тримайся.

— Тримаюся.

Він зайшов у свій кабінет. Двері за ним зачинилися.

Ми пройшли далі — до порожнього навчального кабінету. Ректор зайшов першим. Підійшов до глухої стіни в дальньому куті. Поклав на неї долоню. Беззвучно прошепотів щось — губи рухалися, звук не виходив.

Стіна пішла.

Не як декорація. Чисто, акуратно — ілюзія розтанула, відкривши важкі дубові двері з рунним замком. Замок ожив, руни послідовно засвітилися — приймаючи долоню ректора як ключ. Двері відчинилися всередину.

За ними починався коридор.

Я ступила всередину з кам’яним обличчям, хоча в душі мені хотілося реготати. Тому що ось воно. Те саме крило. Замуроване, замасковане, недоступне — з «протягом у вентиляції» та обірваним зв'язком павука-розвідника. Я витратила тижні на павуків, лазіння у вікна, спроби пробратися через бібліотеку.

Виявляється, треба було просто дозволити себе арештувати.

В Оскурі це б назвали «найпростіше рішення завжди те, до якого ти не готовий».

Коридор тут був непереобладнаний — просто кам'яні стіни, рунні світильники під стелею, рівна підлога. Ніби сюди двісті років нікого не водили без особливих обставин.

Ректор ішов попереду. За ним — я. Позаду — інспектор і охоронець.

Дві двері праворуч. Одні — ліворуч. Ректор зупинився біля третіх — звичайні двері з рунним замком.

— Це кімната для затриманих, — сказав він рівно. — Захищена від зовнішнього магічного впливу та блокує магію зсередини. Ви будете тут до завершення перевірки. Їжу принесуть. Якщо буде потрібен лікар — на стіні є руна виклику.

— Зрозуміла.

Він відчинив двері. Я зайшла.

Двері за мною зачинилися. Замок клацнув. І ще щось — м'яке, ледь чутне — активувалося рунне коло, що блокує магію. Тепло одразу зникло звідкись зсередини. Я це відчула як тиху нестачу — наче з кімнати раптом вийняли повітря, але дихати ще можна.

Кімната була маленькою. Ліжко. Стіл. Стілець. У дальньому кутку — невелика загорожа, за нею крихітна туалетна кімната. Вікон не було — лише вузький вентиляційний отвір під самою стелею. Стіни гладкі, кремового відтінку, з вибитими в камені рунними візерунками по периметру. Досить знайомими рунами .

Я піднесла руку до волосся. Бенедикт ковзнув на палець.

— Давай, малюк. Твій вихід.

Бенедикт ворухнув ніжками. Блокуючі руни кімнати були йому байдужі — він був живою істотою. Наша трансляція працювала не через зовнішні потоки, а через наш прямий зв'язок, мій вроджений дар, якому було байдуже до заборон ректора.

Я заплющила очі, і реальність роздвоїлася. Я бачила кімнату своїми очима — і водночас бачила стіну та вентиляційну решітку очима павука.

Бенедикт прослизнув у вентиляцію.

Сусідня кімната була значно більшою. Чорні, обпалені стіни — слід давнього вогню, який буквально в'ївся в камінь. Жодних меблів. Тільки посередині стояв масивний кам'яний вівтар, розколотий навпіл глибокою тріщиною. По краях, по периметру, по всій поверхні — рунні символи.

Я впізнала його.

Майже такий самий вівтар стояв в Цитаделі, в кабінеті батька. Я пам'ятала, як він місяцями стояв над душами найкращих майстрів по каменю, контролюючи кожен рух різця — одержимий симетрією й точністю, не терплячи жодного відхилення від креслень навіть на волосину.

Різниця лише в кольорі: там камінь був чорним, мов сама безодня, тут — сірий, місцевий. І, звісно, без тріщини. Але архітектура простору, розташування вівтаря, навіть ця крихітна кімната, де мене замкнули, — усе було дзеркальним відображенням його робочого місця.

Ця камера не будувалася як тюрма. Це була «нульова зона» — приміщення для експериментів, що вимагали абсолютної ізоляції від будь-якої сторонньої магії. Саме тому руни тут були мені до болю знайомі. Я знала їхній ритм, знала, де знаходяться вузлові точки, і теоретично знала, як їх відключити, просто перервавши потік у потрібному місці.