Розділ 48 (частина 1). Про несподіваних гостей та незручні знахідки

Стук у двері був такий, ніби хтось вирішив за один прийом перевірити і міцність дверей, і міцність моїх нервів.

Я розплющила очі.

Світло за вікном було м'яким, золотавим — ще не вечір, але вже не той ранок, у який я завалилася в ліжко. Десь у спині стрілило — нагадування про вчорашнє знайомство з деревом. Голова більше не намагалася жити окремим життям, і це я зарахувала собі як перемогу.

Стук повторився.

— Студентко Ар'єнталь. Відчиніть.

Голос ректора. Сухий, рівний, із тією інтонацією, яка не передбачала варіанту «зачекайте п'ять хвилин, я зачісуюся».

Я сіла на ліжку, поправила косу — наскільки це було можливо без дзеркала — і провела рукою по коміру. Загалом, оцінивши свої шанси справити враження благопристойної студентки, я визнала, що цей бій програно ще до його початку.

Підійшла до дверей. Відчинила.

На порозі стояла делегація, чисельність якої явно натякала на те, що я — або дуже важлива персона, або дуже велика проблема. Швидше за все, друге.

Попереду — незнайомий чоловік у сірому сюртуку з тонкою сріблястою облямівкою. Худорлявий, із виразом обличчя людини, чия робота — псувати чужі вихідні. За ним ректор, із виглядом людини, яка дуже хотіла б зараз бути деінде. Поряд Тиндаль — із сумішшю цікавості й готовності рятувати ситуацію. Позаду маячила широка постать охоронця.

— Студентко Ар'єнталь, — заговорив чоловік у сірому. — Інспектор Кальвен Ріт, Магічний нагляд. До адміністрації Академії надійшло повідомлення про практику забороненої магії крові. Ми зобов'язані провести огляд вашого помешкання. Дозвольте увійти.

Голос я впізнала миттєво. Саме він учора в коридорі цілительні діловито повідомляв Мейв про «слабкі, але виразні» сліди магії крові на Ґранті.

— Звісно, інспекторе, — сказала я рівно. — Заходьте.

Сперечатися не мало сенсу. Дозвіл вони б отримали в будь-якому разі, тож моя поступливість виглядала бодай ввічливим жестом. Тиндаль, проходячи повз, ледь помітно кивнув — знак того, що він на моєму боці, хоча правила гри зараз диктує не він.

Патриція, зачувши чужих, обурено клацнула пащею. Один раз. На пробу.

Інспектор повернув голову — повільно, з професійним інтересом.

— Тихо, — спокійно сказала я Патриції. — Свої.

— Цікавий екземпляр, — зауважив інспектор.

— Навчальний проєкт, — сухо вставив Тиндаль. — Під моїм наглядом.

Інспектор кивнув і почав огляд. Книги, зошити, папери на столі — він брав усе, гортав і ставив на місце. Я сперлася стегном об край столу, намагаючись виглядати розслабленою. Коли тіло розслаблене, голос звучить рівніше.

Інспектор висунув першу шухляду. Якісь дрібниці, стилус. Закрив. Висунув другу. І завмер.

— Що там? — запитав ректор.

— Артефакт, — сказав інспектор. — Магія крові. Слабка, залишкова, але виразна. Інструмент впливу на чужу волю.

— Цікаво, — сказала я.

— Вам цікаво?

— Дуже. Я таке бачу вперше в житті.

Тиндаль за моєю спиною ледь чутно кахикнув. Ректор подивився на мене з виразом, яким зазвичай обдаровують студентів, від яких чекали неприємностей, але не в таких масштабах.

— Студентко Ар’єнталь, — почав інспектор тоном жриць перед тривалим допитом, — ви стверджуєте, що цей предмет вам не належить?

— Я стверджую саме це. У шухляду я не заглядала кілька днів. Коли я сьогодні вранці повернулась з цілительні двері кімнати були не замкнені. Це може підтвердити Кайден Тарвейн.

— Перевіримо.

Він поклав артефакт на білу хустку й рушив далі. Пройшовся по решті шухляд — нічого. Підійшов до шафи і дістав мій сюртук. Той самий, у якому я приземлилася в кущах у перший день перебування в цьому світі.

 Кальвен Ріт діяв професійно: перевірив зовнішні кишені, внутрішні, промацав підкладку. Його пальці зупинилися на потайній кишені.

Тій самій, де лежали камінці. Мамині камінці, які я переклала туди перед походом у банк і про які згодом просто забула. Вони лежали там два місяці, нагадуючи про себе рівно нуль разів. До сьогодні.

Інспектор вивернув кишеню. На його долоню в рукавичці випало п’ять каменів. Чорні, гладкі, завбільшки з фалангу пальця. Вони не блищали на світлі, а навпаки — поглинали його. Чорні діаманти. В Оскурі мама дуже їх любила.

— Це чорні діаманти, — нарешті вимовив інспектор після довгої паузи.

— Я бачу.

— Ви розумієте, що це?

— Камені.

— Це накопичувачі магії. Надзвичайно рідкісні. Як правило, ними володіють кочівницькі правителі або їхні шамани.

Це «як правило» зараз працювало проти мене.

 Інспектор поклав один діамант на хустку, заплющив очі, налаштовуючись.

— Активні. Напоєні магією. Сигнатура незвична, не можу віднести її до жодної знайомої школи. Але вони повні вщерть.

Звісно, вони напоєні. Оскурська магія завжди просочувалася з мене мимоволі, а камінці ввібрали її, як губка.

— Звідки в студентки прикордонного містечка п'ять чорних діамантів? — рівно запитав ректор.

Я мовчала. Бо що тут скажеш? «Мама дала на дорогу» — чудово. А мама — Верховна жриця Темної Богині в іншому світі. «Дівчина з Солтхейвена випадково знайшла на руїнах» — серйозно? П'ять штук? Будь-яка моя відповідь або підтверджувала, що моя легенда — фальшивка, або підставляла під нею такий жирний знак запитання, що звідти вже не вибратися.

Який варіант гірший — невідома пришелиця з іншого світу чи підозрювана у зв'язках із кочівниками? Питання філософське. Кочівники — хоч і вороги, хоч і злочинці, але свої, з відомою адресою. Пришелиця нізвідки — це розкол реальності, паніка і на закуску — десяток дослідницьких комісій. У Цитаделі мене вчили: коли вибираєш між поганим і дуже поганим, обирай поганий і не оглядайся.

Я обрала.

— Я не буду відповідати на це запитання, — сказала я. Рівно. Без тремтіння. З тією інтонацією, яку мама використовувала на Раді Доменів, коли збиралася вийти переможцем із ситуації, в якій усі інші вже подумки писали їй некрологи. — Я не вважаю себе зобов'язаною відповідати на запитання щодо мого приватного майна без законних підстав. Якщо законні підстави з'являться — я готова до розмови.