Розділ 46 (частина2). Про нічні візити та шахрайські правила

Він мовчки подивився на Патрицію. Патриція муркотіла.

— Гаразд, — нарешті сказав Кай. — Якщо вже сидіти — давай хоч у щось зіграємо. Ти граєш у «Три сходинки»?

— Не граю.

— Зовсім?

— Ніколи в житті не чула цієї назви.

Кай завмер. На його обличчі відбулося щось схоже на культурний шок.

— Ксандро. У «Три сходинки» в Естероні грають усі. Маленькі діти. Великі діти. Бабусі. Картярі. Король, кажуть, теж грає, але це за чутками.

— У моєму прикордонному містечку, — нагадала я з виразом ввічливої жертви обставин, — було не до сходинок.

— Я тобі поясню.

— Поясни.

Кай витягнув із кишені колоду маленьких квадратних карток — м'яких, потертих, із малюнками тварин і символів. У бойовиків і стихійників, виявляється, у кожній кишені колода. Я дізнавалася нове про цей світ буквально щохвилини.

— Правило перше, — урочисто почав Кай. — Кожен витягує по три картки. Хто має найбільшу суму — той піднімається на сходинку. Хто має найменшу — стоїть.

— Логічно.

— Правило друге. Якщо в когось три однакові — це «Дракон», і він піднімається одразу на дві сходинки.

— Прийнято.

— Правило третє. Якщо випадає лисиця, — він показав картку з рудим хвостатим звірятком, — то правила гри змінюються на наступний кін.

— На що змінюються?

— На розсуд того, хто витягнув лисицю.

Я подивилася на нього.

— Кайдене.

— Що?

— Це шахрайське правило.

— Це народне правило. У нас його так і називають — «лисяче».

— А тобі, — повільно сказала я, — лисиця випадає часто?

— Як пощастить.

Перший кін я програла.

— У мене сума більша, — обережно зауважила я.

— Так, — погодився Кай. — Але в мене лисиця. І за моїм правилом цього кону менші суми перемагають.

— Кайдене.

— Шахрайство — це коли ховаєш карту в рукав. А коли карту чесно показуєш і просто оголошуєш правило — це стратегія.

Другий кін я програла теж.

— У мене три однакові, — нагадала я. — «Дракон».

— Так. Але в мене знову лисиця. І за моїм правилом цього кону «Дракон» дискваліфікується через перевищення владних амбіцій.

— Це навіть звучить як юридичний документ.

— Я писав на філософії.

Третій кін я програла з рахунком, який уже не намагалася зрозуміти. Кай тасував картки з виглядом професійного злодія, що чесно заробляє на життя. Я дивилася на нього і думала, що, можливо, не такий уже й випадковий друг із Рея цей рудий вогневик.

Іній на віконній рамі почав танути. Не весь — тонка біла смуга по краю, — але всередині кімнати стало помітно тепліше. Купол Кая тримав, але я бачила, як зменшується область інею довкола ліжка Рея — повільно, по сантиметру, — наче хтось дуже терпляче знімав із нього шар за шаром.

Дихання Рея вирівнялося. Ще не глибоке, ще не нормальне — але рівне. Без тих коротких, рваних пауз, які лякали мене найбільше. Патриція муркотіла.

— Він дихає краще, — сказав Кай тихо.

— Так.

— Іди спати, Ксандро. Серйозно. Я залишуся.

Я подивилася ще раз — на Рея, на Патрицію, на іній, що відступав, як ворог із поля бою. Потім встала. Світ хитнувся, але промовчав.

— Розбуди мене, якщо щось.

— Розбуджу.

Я вийшла з палати, обережно зачинивши двері. Черговий цілитель і досі спав. Своє ліжко я знайшла навпомацки. Лягла, не роздягаючись, і провалилася в сон ще до того, як подушка встигла обуритися.