Розділ 46 (частина1). Про нічні візити та шахрайські правила

Кай ішов попереду — навшпиньках, з виглядом людини, яка вирішила, що тиша допоможе нам пронести Академією здоровезну хижу папороть так, щоб ніхто не помітив. Я сумнівалася, що це спрацює. Але в Кайдена був план, а в мене — струс мозку, тому ініціатива поки що належала йому.

— Тільки тихо, — прошепотів він.

— Я й не збиралася співати.

Гуртожиток зустрів нас сонним диханням довгих коридорів. Біля моєї кімнати Кай зупинився, картинно прислухався — на випадок, якщо за дверима хтось влаштував засідку, — і нарешті дозволив мені відімкнути замок.

Патриція стояла на підвіконні. Велика, темно-зелена, спокійна, як і личить рослині, чиє основне заняття — поглинати чужі магічні катастрофи. Побачивши мене, вона ворухнула пагонами — повільно, ніби з гідністю істоти, яка вже встигла образитися на те, що її кинули на пів дня.

— Привіт, — сказала я. — Поїхали в гості.

Патриція замислено повернула пагін у бік Кайдена.

— О, — Кай відступив на крок. — Привіт, велика, страшна, дуже мила рослино. Ми давно не бачилися.

Патриція клацнула пащею. Один раз. Потім, для впевненості, ще раз.

— Не треба, — швидко сказала я. — Це Кай. Свій. Він віднесе тебе до Рея.

Слово «Рей» спрацювало як магічна формула. Пагони Патриції завмерли в повітрі — саме тоді, коли вже були готові продовжити дискусію зубами, — і повільно опустилися. Один із них, найдовший, обережно ковзнув уперед і обвився навколо передпліччя Кайдена — не загрозливо, а так, як хапаються за надійну гілку, переходячи через струмок.

— Це що зараз було? — обережно запитав Кай.

— Балансування. Вона важкувата, ти хитатимешся. Так їй спокійніше.

— Тобто я тепер офіційно поручень?

— Ти — мобільна підставка з елементами особистої охорони. Ходімо.

Кай зціпив зуби, підняв горщик — крекнув, але втримав, — і ми рушили коридором назад.

Черговий цілитель сидів за столиком у головному залі. Голова на руках, рот трохи відкритий, із-під розгорнутого журналу стирчав куточок шоколадки. Цілителі — звичайні смертні люди, лише з кращою аптечкою.

Ми пройшли повз нього беззвучно, як двоє злодіїв, що крадуть рослину з власною думкою. Двері до палати Рея були звичайними, білими, як усі інші в цілительні, — тільки з-під щілини тягнуло холодом, а на ручці лежав тонкий шар інею. Кай натиснув на ручку плечем — щоб не торкатися голою рукою, — і ми зайшли всередину.

Усередині було холодно.

Холодно так, що подих виходив парою, кінчики пальців відразу починали німіти, а кожен вдих різав горло. Іній лежав скрізь — густим білим шаром на віконній рамі, на бильцях ліжка, на спинці стільця, на складках ковдри, на нічному столику. Кімната виглядала так, ніби крізь неї недавно пройшла зима — швидко, у справах, не затримуючись для пояснень. Над ліжком тримався магічний купол Мейв — ледь помітне сяйво, схоже на серпанок над водою.

Рей лежав під ковдрою. Білий, як і його волосся. Очі заплющені, риси загострилися. Я зупинилася на пів кроці. Видихнула.

— Так, — діловито сказав Кай, поправляючи Патрицію на руках. — Поки що сентименти відкладаємо на потім.

Він поставив горщик на підлогу — обережно, щоб Патриція встигла відчепитися від його передпліччя, — потім підняв долоні й клацнув пальцями. Повітря довкола нас здригнулося, потеплішало, і над нами трьома повисла тонка золотиста плівка. Зігрівальний купол. Маленький, акуратний, домашній.

— Я не на повну, — пояснив він. — Бо інакше на нього пошириться, а Мейв уб'є мене двічі: один раз за вторгнення, другий — за зрив магічного режиму.

— Розумно.

Патриція тим часом не чекала команд. Один пагін витягнувся, ковзнув по краю ліжка, обережно — як господиня, що перевіряє, чи не зайняте улюблене місце, — і обвився навколо руки Рея, що лежала поверх ковдри. Другий пагін підпер його зап'ястя знизу, як подушку. Третій просто тихо ліг поруч.

І Патриція замуркотіла.

Це був той самий звук, який я чула щоразу, коли Рей опинявся поряд із Патрицією, — низький, теплий, із вібрацією десь на рівні листя. Звук задоволеної рослини, що нарешті дісталася до улюбленої їжі.

— Жахливе видовище, — сказав Кай із ніжністю. — Я ніколи до цього не звикну.

Ми сіли на дві жорсткі лікарняні табуретки. Кайден присунув свою ближче до купола, я — ближче до ліжка. Іній на ковдрі біля Реєвої руки потьмянів, потім став просто вологою плямою. Дихання Рея — поверхневе, переривчасте — стало ледь рівнішим. Ледь. Але я це помітила.

Деякий час ми мовчали.

— Ксандро, — сказав Кай нарешті. — Іди спати.

— Поки ні.

— Ти стоїш на ногах із чистої впертості. 

— Я зачекаю, поки в нього дихання вирівняється. І, — я покосилася на Патрицію, — поки переконаюся, що ця доброзичлива пані не вирішить погрітися інакше. Скажімо, з'ївши щось тепленьке в межах прямої видимості.

Кай дуже повільно опустив погляд на свою руку, де щойно був пагін.

— Ти серйозно?

— Я не відкидаю таких варіантів.

— Я вогневик, Ксандро.

— Я знаю. Тому ти й ризикуєш найбільше — найгарячіша пожива в кімнаті.

— Це найгірший комплімент у моєму житті.

— У тебе попереду все життя на поліпшення статистики.

Він мовчки подивився на Патрицію. Патриція муркотіла.

***