Розділ 44(частина 1). Про невдалі падіння та дивні зізнання.

Перше, що я відчула — біль.

Він жив у моїй голові, як окремий мешканець, який не платить за оренду і не збирається виїжджати. Тупий, пульсуючий, з епіцентром десь на потилиці й відлунням у скронях, очах і щелепі. Земля гойдалася, наче хтось вирішив, що нерухома поверхня — це надто просто, і додав штормових хвиль.

Крики. Хтось кричав — далеко, близько, незрозуміло. Звуки долинали як крізь вату, крізь шум у вухах, наче хтось увімкнув водоспад і забув його вимкнути.

Я розплющила очі.

Перше, що побачила — іній. Густий, білий, він покривав траву навколо, наче посеред літа настала зима. Скуті морозом стебла стояли непорушно, і від кожного піднімалася тонка спіраль пари.  Повітря було крижаним — таким, що кожен вдих різав горло.

Друге, що побачила — Рея.

Він стояв у центрі цього імпровізованого льодовикового періоду і тримав Ґранта за горло. Не за комір. Саме за горло. Однією рукою. Ґрант ледь торкався землі пальцями ніг — точніше, просто висів — і його обличчя набувало того відтінку синього, який зазвичай не обіцяє міцного здоров'я.

Рей говорив. Тихо. Так тихо, що я не розбирала слів — лише тон. Низький, рівний, з риком десь на дні, як лід, що тріщить під вагою. Кожне слово було окремим ударом, і Ґрант з кожним наступним ставав на відтінок синішим.

Я спробувала встати. Голова рішуче заперечила — світ крутанувся, дерева помінялися місцями з небом, і мені довелося вхопитися за стовбур, щоб не впасти знову. Кора під пальцями була вкрита інеєм. У середині літа.

— Рею, — покликала я.

Голос вийшов хрипким, тихим — як у людини, яка щойно прокинулася після тривалої хвороби. Або після зіткнення з деревом на швидкості вітрового закляття.

Рей обернувся.

І я зрозуміла, чому Ґрант не опирався.

Його очі були суцільно блакитними — не звичайними світлими очима Рея, а льодяним блакитним маревом, без білків, із вузькими вертикальними зіницями, як у рептилії. Вони світилися холодним внутрішнім світлом, від якого повітря навколо, здавалося, ставало ще морознішим.

В Оскурі я бачила багато речей, від яких звичайна людина втратила б свідомість, розум або обід. Демонів, викликаних із Безодні. Жриць у стані ритуального трансу, з чорними очима від скроні до скроні. Тіні, що рухалися самі по собі.

Але це було щось нове.

І, треба визнати, досить екзотичне. Жриці Оскуру перерізали б одна одну за можливість мати такий екземпляр у гаремі. Блакитні очі, біле волосся, іній на віях. Темна Богиня оцінила б естетику.

Рей відкинув Ґранта — не відпустив, а саме відкинув,, одним рухом, із силою, якої в цьому виснаженому тілі не мало бути. Ґрант відлетів на кілька метрів і впав на замерзлу траву. Не встав.

Рей пішов до мене. Кожен його крок залишав на траві слід інею. Я побачила його руки — і нігті. Точніше, те, що було нігтями. Тепер вони нагадували кігті — напівпрозорі, з синюватим відблиском, наче зроблені з льоду, що якимось чином був твердішим за сталь.

Він зупинився переді мною.

— Як ти? — голос був його. Низький. Хрипкий. Але його.

— Нормально, — сказала я, що було відвертою брехнею, враховуючи, що земля досі наполягала на обертанні. — А тебе наче непогано потрусило.

Він подивився на мене цими льодяними нелюдськими очима і зробив щось абсолютно неочікуване.

Обійняв.

Просто обійняв. Руки — холодні, з кігтями, від яких на моїй туніці лишався іній — обхопили мене, притиснули до себе. Від нього віяло холодом — не вітром, не морозом, а глибинним, кістковим холодом крижаного озера. Але під цим льодом билося серце — часто, сильно, панічно.

— Я дуже злякався, — сказав він у моє волосся. Голос тремтів — ледь помітно, на самому краї. — І мені байдуже навіть якщо ти шаманка пустельних кочівників і плануєш принести в жертву половину міста.

— Я не планую...

— Хоча жертви краще все ж узгодити, — він не відпускав. — Бо в місті є хороші люди, яких шкода.

Я завмерла. Це було... дуже не схоже на Рея. На того Рея, якого я знала — стриманого, холодного, відстороненого. Зараз він говорив так, ніби фільтр між думками й мовою зламався, і слова виливалися самі, без дозволу, без жодної редактури.

Він був не в собі. Це очевидно.

Десь удалині — кроки. Багато. Швидкі, тяжкі, наближалися.

Я обережно відсторонилася — м'яко, тримаючи його за плечі, — щоб подивитися йому в обличчя. Блакить в очах уже тьмяніла — зіниці розширювалися, повертаючи погляду щось людське. Але він був блідий, як сніг. Біліший за власне волосся, що саме по собі було досягненням.

— Рею, — покликала я. — Подивися на мене.

Він подивився. Моргнув — повільно, наче це вимагало зусиль. Його ноги підігнулися.

Рей почав повільно осідати вперед, прямо на мене. Я підхопила ці вісімдесят з гаком кілограмів льоду, м'язів і впертості — і мало не завалилася сама, бо мій вестибулярний апарат усе ще мав власну думку щодо поняття «рівновага».

Я опустила його на траву. Обережно. Голову поклала на коліна — бо подушок у замерзлому парку чомусь не передбачено. Його обличчя було спокійним. Очі заплющені. Дихання — поверхневе, ледь помітне. Кігті повільно танули — стікали водою по пальцях, повертаючись до нормальних нігтів.

Від нього все ще йшов холод. Трава навколо стала крихкою, білою. Мої пальці, якими я тримала його голову, починали німіти.

— Рею, — тихо сказала я. — Це надзвичайно невдалий момент для непритомності. Я б хотіла обговорити те, що ти щойно сказав, але ти, схоже, знайшов ідеальний спосіб уникнути розмови.

Він не відповів. Зрозуміло. Прокляті стихійники.