Розділ 43 (частина 3). Про прокляття, ельфів та речі, яких не вибираєш

П’ятниця. Вайтстоун.

Рей повернувся до Академії вже надвечір. Залишив магмобіль на стоянці біля головної брами. Артефакт на грудях пульсував рівно й спокійно — ельфійський шар тримав міцно. Холод тихо дрімав під ребрами, ледачий і далекий, мов чужий сон.

Кайден чекав біля гуртожитку. Він сидів на сходах, ліниво жував яблуко і вивчав небо з такою підкресленою безтурботністю, що його очікування ставало очевидним .

— Живий, — констатував він, побачивши Рея.

— На жаль для декого.

— Розповідай.

Вони пішли парком — повільно, без чіткої мети. Рей розповідав: про батька, про делегацію, про Алвера Ар’єнталя, який виглядав на тридцять п’ять і не мав бороди. Про посилений артефакт. Про обмін студентами та шанс поїхати до ельфів.

— І він може зняти прокляття? — Кайден відкусив яблуко.

— Не він. Їхні цілителі. У лісах. Можливо. Без жодних гарантій.

— Краще, ніж нічого.

— Значно.

Кайден кивнув. Деякий час ішли мовчки. Каштанова алея, фонтан, лавки.

— До речі, — Кайден кинув недоїдок яблука в кущі з точністю, що видавала роки практики. — Ти з Беатріс бачився? Чув, що сталося?

— Ні. А що сталося?

— Твоя Ксандра...

Рей повільно повернув голову. Мовчки.

— Гаразд, — виправився Кайден. — Не твоя Ксандра твоїй Беатріс...

Рей подивився на нього ще раз. Погляд став зовсім важким.

— Та добре! — Кайден підняв руки, визнаючи поразку. —Не твоя Ксандра підмішала щось не твої Беатріс. І вона весь понеділок квакала. Ти поїхав зранку, тому не застав цієї вистави.

— У якому сенсі — квакали?

— У прямому. Разом із Селестою. На пару. Синхронно. Причому, наскільки я зрозумів, квакали саме в ті моменти, коли намагалися розповісти свої звичні вигадки. Щось на кшталт зілля правди, але з творчим підходом.

Рей замислився на мить.

— Ти впевнений, що це Ксандра?

— Підозрюю. У Ксандри були занадто чесні очі, коли вона запевняла мене, що ні до чого. — Кайден усміхнувся. — Зазвичай люди з такими очима винні найбільше.

— Хм...

І тоді Рей побачив її.

Ксандра йшла швидким кроком кудись у бік бібліотеки — коса гойдалася за спиною, руки стискали якусь книгу. Зосереджена на чомусь своєму.

Рей зупинився. Зробив крок убік, у тінь каштана. Автоматично, не думаючи. Стояв і дивився — кілька секунд, не більше. Потім вона зникла за поворотом.

— Довго ти ще збираєшся ховатися по кущах? — голос Кайдена пролунав поруч — спокійний, із тією характерною ноткою, яка означала, що друг уже все зрозумів і чекає, поки Рей зробить те саме.

— Я не ховаюся.

— Ти щойно відступив у тінь і завмер. У більшості культур це називається саме так.

Рей вийшов на світло.

— Поки не поїду до ельфів, — сказав він. — Коли повернуся — тоді буде зрозуміло.

— Що саме?

— Чи знімуть прокляття.

Кайден прикусив губу, роздумуючи.

— Рею...

— Ні.

— Ти навіть не дослухав.

— Не треба. Я знаю, що ти скажеш: «Поговори з нею. Поясни. Дай їй шанс вирішити». — Рей поглянув на друга. — І що далі? Що я їй скажу? «Привіт, Ксандро, у мене родове прокляття, яке вбиває мене повільно, але впевнено; мій батько використав матір, скинувши на неї і прокляття, і дитину, а тепер пропонує мені зробити те саме»?

— Я не про це.

— Тоді про що? — Рей стиснув кулаки. Артефакт спалахнув холодом — коротко, різко, як попередження. Він видихнув, розтискаючи пальці. — Ти пропонуєш мені її використати? Чи одружитися і дивитися, як потім мій син помиратиме від прокляття?

Кайден мовчав, дивлячись на Рея без звичної веселості.

— Я пропоную тобі не вдавати, ніби нічого не відбувається і тобі байдуже, — нарешті промовив він. — Але ти правий. Це не моя справа.

Він міцно поплескав Рея по плечу і пішов геть.

Рей стояв під каштаном і дивився, як сонце пробивається крізь листя. Довго. Потім теж пішов — до гуртожитку, по сходах, у кімнату, де було тихо, порожньо і ніхто не ставив запитань, на які він не мав відповідей.

***

Субота.

Щось було не так.

Рей відчув це ще зранку — невиразне, тупе занепокоєння оселилося між лопатками, як сторонній погляд. Не біль і не холод. Просто відчуття, ніби щось не на місці. Ніби забув зачинити двері. Або хтось покликав його на ім'я, але надто тихо.

Він намагався ігнорувати це. Пішов на сніданок — їв механічно, не відчуваючи смаку. Повернувся до кімнати. Відкривав і закривав конспект, підходив до вікна і знову сідав за стіл. Артефакт пульсував рівно. Магія слухалася. Усе було нормально.

Але тривога не зникала.

Він вийшов після обіду — без мети, просто щоб не сидіти в чотирьох стінах. Біля оранжереї зустрів Віллоу — кругле обличчя, товста коса, руки в землі. Вона несла горщик із чимось пухнастим і зеленим.

— Віллоу.

— О, Рею! — вона зупинилася. — Давно тебе не було. Ксандра... тобто ми всі вже думали, що ти нас уникаєш.

— Де Ксандра? — перебив він.

Віллоу здивовано звела брови.

— Пішла прогулятися парком. Сказала, хоче пройтися, подумати.

— Давно?

— З пів години тому? Може, більше.

Рей кивнув і розвернувся. Він пішов до гуртожитку, переконуючи себе: вона просто гуляє. Люди гуляють парками. Це нормально.

Раптом тривога стиснулася в грудях — різко, гаряче, як опік. Артефакт спалахнув.

Рей зупинився посеред коридору. Щось тягнуло — фізично, відчутно, як рука, що хапає за комір і тягне в інший бік. Не артефакт. Не прокляття. Щось інше. Щось, чого він не знав і не розумів — але воно було реальним, як удар, як крик, як лід під шкірою.

Він розвернувся і побіг.

Не аналізуючи. Тіло рухалося саме — через коридор, сходами вниз, через двір у парк. Повз каштани й фонтан — глибше, туди, де стежки звужувалися, а дерева росли густіше.

Щось трапилося. Він не знав, звідки це знання і чому ноги несуть його саме сюди — до тренувальних полігонів, де в суботу зазвичай порожньо.