Розділ 43. Про прокляття, ельфів та речі, яких не вибираєш

Столиця Естерону пахла димом, грошима і політичними амбіціями.

Рей стояв біля вікна гостьової кімнати в резиденції батька — високій, світлій, обставленій із тим показним мінімалізмом, який коштує більше за будь-яку розкіш. За вікном розстилалося місто: шпилі Королівської палати, дахи Колегії Магів, широкі проспекти, по яких повзли маґмобілі та карети. Красиво. Упорядковано. Кожна будівля на своєму місці, кожен проспект веде саме туди, куди потрібно владі.

Батько викликав його в понеділок зранку. Записка прийшла з магічним вісником — коротка, ділова, без зайвих слів. Лорд Глейсборн ніколи не витрачав чорнила на те, що можна було передати мовчанням. «Прибути до середи. Справа стосується твого здоров'я. Не запізнюйся».

Рей не запізнився. Він узагалі рідко запізнювався — це була одна з небагатьох звичок, яку він перейняв від батька добровільно.

Решту перейняв мимоволі. Прокляття, наприклад.

Артефакт на грудях під сорочкою пульсував — тепло, ритмічно, як друге серце. Мати зробила його, коли Рею було одинадцять. Попередній уже не витримував: магія росла швидше, ніж метал і руни встигали її стримувати. Мати працювала три доби без сну — руни, потоки, калібрування. На третю добу вона вклала останній шар і впала. Коли підвелася — потоки в її каналах стали тьмяними, нестабільними, як вогонь свічки на протязі.

Вона ніколи не скаржилася. Навіть не згадувала про це.

Рей згадував щодня.

***

Лорд Ерік Глейсборн зустрів сина в кабінеті — за столом із темного дерева, в ідеально скроєному сюртуку, з виразом людини, яка контролює все в радіусі трьох кілометрів і планує розширити зону впливу.

— Сідай, — сказав батько.

Рей сів.

— Ельфійська делегація прибула вчора, — батько говорив так, як завжди — розміреним тоном, що не передбачав заперечень. — Дипломатична місія. Перші офіційні переговори за двісті років. Серед делегатів є цілителі та артефактори, які мають досвід із родовими прокляттями. Зокрема — лорд Алвер Ар'єнталь.

Рей ніяк не виказав здивування. Він давно навчився не демонструвати емоцій при батькові.

Ар'єнталь. Прізвище, яке він бачив на постаменті бронзової статуї. Прізвище, яке носила дівчина з темним волоссям і зеленими очима, що виростила зубасту ліану в провулку Вайтстоуна і навіть не вважала це чимось незвичайним.

— Я домовився про огляд, — продовжив батько. — Мій артефакт тримає стабільно, але твій... — він на мить замовк, підбираючи слова, — потребує уваги. Ельфи мають досвід роботи з родовими прокляттями кочівників. Можливо,  зможуть допомогти.

— Добре, — сказав Рей.

— І ще. Ти розумієш, що це нагода. Ельфи рідко виходять із-за Завіси. Демонструй себе відповідно.

— Відповідно до чого?

— До свого становища, — батько подивився на нього. — Ти — мій спадкоємець. Єдиний син. Поводься так, щоб це було очевидно.

Рей мовчки кивнув. Дискутувати не було сенсу. Батько визнав його шість років тому — після п'яти дочок у законному шлюбі, після років мовчання, після того, як стало зрозуміло, що спадкоємця чоловічої статі законна дружина не народить. Визнав — як визнають вигідну інвестицію. Без вибачень. Без пояснень. Із контрактом і юридичним супроводом.

Мати наполягла, щоб Рей прийняв. «Це твоє по праву, — сказала вона. — І мені байдуже, що він за людина. Але я хочу, щоб ти отримав те, що має належати тобі.».

Рей прийняв. Не заради титулу. Заради неї.

Ельфів розмістили в гостьовому крилі Королівської палати. Рей ішов довгим коридором із мармуровою підлогою і стінами, прикрашеними портретами давніх королів, — кожен із них дивився з полотна з тим самим виразом: «Я тут головний, і мені нудно».

Біля дверей делегації стояв королівський гвардієць — нерухомий, непроникний, наче його вирізали з того ж мармуру, що й підлогу. Мабуть, цьому теж навчали — на спеціальних курсах.

— Лорд Рейнар Глейсборн, — сказав Рей. — Мене очікують.

Гвардієць кивнув і відчинив двері.

Кімната була просторою, з високою стелею і великими вікнами. Біля одного з них стояв ельф. Високий, стрункий, із гладким обличчям і довгим темним волоссям, зібраним у низький хвіст. Зелені очі — яскраві, уважні, із тим особливим відтінком, який Рей уже бачив. Нещодавно. На зовсім іншому обличчі.

Лорду Алверу Ар'єнталю було за п'ятсот років. Мав він вигляд на тридцять п'ять. Може, сорок — якщо прискіпуватися.

— Рейнар Глейсборн, — Алвер усміхнувся. Посмішка була відкритою, теплою — не тією дипломатичною маскою, до якої Рей звик серед людей. — Проходь. Сідай. Я не кусаюсь, хоча дехто з вашого боку завіси, здається, упевнений у зворотному.

Рей сів у запропоноване крісло.

— Маю зазначити, — сказав він, — що ваша статуя біля Академії має інакший вигляд.

Алвер засміявся — коротко, щиро.

— Борода? — він провів рукою по гладенькому підборідді. — Це Торвін. Напівельф, скульптор. Залишився на вашому боці завіси, коли ми пішли. Він робив ту статую вже без мене — і, мабуть, вирішив, що з бородою я матиму солідніший вигляд. Або що людям подобається, коли засновник Академії має бороду. Або, — він нахилив голову, — просто хотів мене подратувати. Цілком у його стилі.

Рей дозволив собі ледь помітну усмішку.

— Гаразд, — ельф став серйозним. — Покажи артефакт.

Рей розстебнув верхні ґудзики, зняв артефакт через голову і поклав на долоню. Металева пластина розміром з медальйон, покрита дрібними рунами, з'єднаними в складний візерунок. Руни ледь помітно світилися — тьмяним блакитним світлом.

Алвер нахилився. Його пальці зависли над артефактом — не торкаючись, але щось відчуваючи. Зелені очі звузилися.

— Хто робив?

— Моя мати.

— Людина?

— Артефакторка.

Алвер підвів погляд. На його обличчі було щось, що Рей не одразу розпізнав, — повага.

— Рунна в'язь. Потрійне закільцювання з компенсаторною петлею, — він знову подивився на артефакт. — Не стандартна схема. Вона це сама вивела?