Розділ 42 (частина 2). Про затишшя перед бурею та перші пориви вітру.

Після оранжереї всі пішли до гуртожитку. Я — ні.

Замість цього я обійшла головний корпус і вирушила парком Академії — широкою алеєю, обсадженою старими каштанами, які вже починали скидати листя. Повз фонтан із кам'яною рибою, повз лавки, де зазвичай сиділи парочки, повз клумби, де навіть квіти виглядали академічно серйозними.

Мені потрібне було східне крило. Зовні.

Я обійшла будівлю — повільно, ніби просто гуляла. Рахувала вікна. Порівнювала з планами, які бачила в книзі. За моїми розрахунками, під цією частиною мали бути підвали — симетричні, ельфійської архітектури, з характерними арковими стелями і подвійними стінами. Але ззовні — нічого. Жодних вентиляційних отворів. Жодних напівзасипаних сходів. Суцільна кладка,без жодної тріщини.

Павук-розвідник знайшов протяг у вентиляції східного крила. Це означало — порожнину. Простір. Підвал існував. Його просто замурували.

Я зупинилася, роблячи вигляд, що милуюся плющем на стіні, і прислухалася. Щось зашурхотіло позаду — ледь чутно, як крок по гравію.

Озирнулася.

Група студентів — четверо чи п'ятеро — йшла алеєю метрів за тридцять. Хтось сміявся, хтось розмахував руками. Звичайна суботня компанія. Я видихнула і пішла далі.

— Параноя.

Жриці казали, що параноя — це дар. Жриці взагалі говорили багато речей, які зараз, у мирному осінньому парку Естерону, звучали зайво драматично.

Парк за східним крилом був тихішим. Каштани тут росли густіше, а стежки звужувалися й петляли між кущами. Я йшла, дивлячись на стіну Академії, і думала про замуровані підвали, про дзеркало зв'язку, про батькову лабораторію...

І про Рея.

Думка вислизнула непрохано — як павук із щілини. Тиждень не бачила. Тиждень — це нічого.

Не нічого.

Сумувала. Здивувалася собі — і визнала.

Я стиснула щелепи. Це не має значення. У мене є конкретний план: знайти лабораторію, знайти дзеркало зв'язку, поговорити з батьком. І бажано зробити це до того, як мої рослини з'їдять когось по-справжньому або Ворстон вирішить перевірити, де саме я навчилася так битися. Або хтось ще, як Рей раніше, захоче перевірити мою біографію. Я маю закінчити те, заради чого я тут. А не думати про біловолосих стихійників, які зникають без попередження.

Отже — лабораторія. Підвали. Конкретика.

Стежка вивела мене до дальньої частини парку — тієї, де починалися тренувальні полігони бойового факультету. Субота, друга половина дня — полігони порожні. Мішені стояли самотньо, арена для поєдинків пустувала, піщаний майданчик для стихійників був гладеньким, ніби його щойно розрівняли. Ідеальне місце для спокійної прогулянки. У будь-якому нормальному світі.

В Оскурі мене вчили: якщо місце виглядає безпечним — значить, ти не помітила загрози.

Кроки.

Я почула їх раніше, ніж побачила — швидкі, важкі, впевнені.

Розвернулася.

Ґрант виходив із-за кущів. Один. Без компанії. Без друзів-бойовиків, які зазвичай ходили за ним як почесна варта. Рукави закочені. На обличчі — щось, що мало бути усмішкою, але більше нагадувало оскал. Очі блищали — неприродно, гарячково, як у людини, яка щось прийняла або просто давно не спала.

Прекрасно.

— Ар'єнталь.

— Ґранте.

— Я тут подумав, — сказав він занадто гучно для відстані між нами, — що ми з тобою давно не говорили нормально.

— Ми взагалі ніколи не говорили.

— То час почати. — Крива посмішка. — Слухай. Усі знають, що ти спиш із Тиндалем за стипендію.

— Це брехня, яку поширювала Беатріс. І, наскільки знаю, вже навіть Беатріс зрозуміла всю безглуздість цих чуток.

Він проігнорував. Голова в нього явно працювала за своєю, окремою від реальності, програмою.

— Якщо ти так шукаєш собі спонсора, — продовжив він, — то я можу підійти. У мене є гроші. І якщо ти будеш правильно себе поводити — я тобі дещо подарую. Сукню. Прикраси. Що захочеш.

Він зробив крок ближче. Рука лягла мені на лікоть — груба, важка.

Я завмерла на півсекунди від чистого подиву. У голові навіть не сформувалося обурення; натомість промайнула дуже виразна думка: він зараз серйозно?

— Ґранте. Ти або п'яний, або тобі підмішали щось у компот. У будь-якому разі — прибери руки.

— Та годі, Ар'єнталь, — він нахилився ближче, друга рука потягнулася до моєї талії, — не вдавай із себе...

Решту фрази він не договорив.

Я не думала. Тіло зробило саме — той сухий, точний рух, якому жриці навчили мене раніше, ніж писати. Захоплення зап'ястя, поворот корпусу, нога підсікає опорну. Ґрант був важчий за мене кілограмів на двадцять і вищий на голову — і це не мало значення, бо вага й зріст відіграють роль лише в силовій боротьбі. Боротися я не збиралася.

Він пролетів повз моє плече і приземлився на спину з тим глухим, важким звуком, з яким падають мішки з борошном. Стежка була засипана листям, що, мабуть, трохи пом'якшило падіння. Шкода.

Я розвернулася, щоб піти геть, але не врахувала одну деталь.

Ґрант був не просто бойовиком. Він був магом вітру. І підлості в ньому не поменшало.

Як виявилося, магія вітру чудово працює навіть із положення лежачи на спині.

Я почула звук, з яким повітря зривається в потік — короткий, шиплячий, ні з чим не сплутаєш, — і встигла лише почати поворот, перш ніж удар влучив мені в спину.

Удар підняв мене з землі і шпурнув уперед — різко, сильно, без попередження. Світ перевернувся. Спина врізалася в стовбур каштана — хребтом, потилицею, лопатками — одночасно, суцільним болем.

Біль спалахнув — яскравий, білий, такий, що на мить стер усе: парк, небо, обличчя Ґранта.

Останнє, що я побачила — як він підводиться з землі, тримаючись за зап'ястя, зі злістю на обличчі.

Потім — темрява.