Розділ 42 (частина 1). Про затишшя перед бурею та перші пориви вітру.

Тиждень минув із підозрілою відсутністю катастроф.

У вівторок Беатріс з’явилася в їдальні — платинова зачіска, пряма спина, обличчя, що промовляло: «Мене не зламати». Вона протрималася рівно дві хвилини. Стільки знадобилося першому столику, щоб видати тихе, але дуже виразне «ква» їй услід. Другий столик підхопив. Третій навіть не намагався бути тактовним.

Беатріс розвернулася й вийшла. Спина — ідеально рівна. Підборіддя — задерте. Кроки — швидкі. Селеста метнулася за нею, як темноволоса тінь.

Протягом  тижня Беатріс у їдальні більше не з’являлася. Рей — теж. Він взагалі зник — не траплявся ні в коридорах, ні в бібліотеці, ні біля оранжереї. Не приходив навіть до Патриції. Патриція, до речі, теж помітила: її пагони тепер тягнулися до дверей щоразу, коли хтось заходив, і розчаровано згорталися назад. Я її розуміла. Але не збиралася в цьому зізнаватися — особливо папороті.

Чутки про мене — ті, що так старанно вирощували Беатріс із Селестою, — почали в’янути. Без підживлення навіть найжиттєздатніша плітка протримається тиждень, максимум два. А тут з’явилися нові, значно цікавіші: хтось із четвертокурсників стихійного факультету підпалив штори декана під час консультації; двоє другокурсників-артефакторів зламали рунний замок на комірчині з конфіскатом і повернули собі самогонний апарат, який у них забрали минулого місяця; а студентка-ілюзіоністка створила фантомну копію ректора, яка п’ятнадцять хвилин ходила коридорами й роздавала студентам вигадані стипендії.

На цьому тлі напівельфійка з мутантними рослинами і незрозумілими чутками вже нікого не дивувала.

Пари йшли напрочуд спокійно. Історія магії — лекція про торговельні шляхи між Центральним континентом і Південним півостровом. Професор Ллойд протирав окуляри й розповідав про контрабанду вогняних есенцій таким голосом, наче читав колискову. Двоє студентів на задньому ряду заснули. Третій старанно кивав головою з виразом глибокої зацікавленості, але очі його фокусувалися десь у точці між столом і вічністю — верхні повіки повільно сповзали вниз, і він щоразу різким рухом повертав їх на місце, як людина, що програє битву і знає це.

Давньоельфійська — вправи на вимову цілительських формул. Пані Ілвен терпляче виправляла наголоси й пояснювала, що слово «тір’аніель» із наголосом на третьому складі означає «зціли», а з наголосом на другому — «загний і помри». Студент із першого ряду, який уже тричі все переплутав, дедалі більше бліднув із кожною наступною спробою.

Математика — професор Кварц креслив формули магічних коефіцієнтів зі швидкістю, яка передбачала, що всі вже мертві і не потребують пояснень.

На зіллєварінні я зварила елементарний протизапальний бальзам. Фантомна жаба при тестуванні просто заснула — мирно, без ікол, без кігтів, без жодних сюрпризів. Тиндаль підняв брови, записав результат і нічого не сказав. Здається, нормальний результат дивував його більше, ніж будь-яка мутація. Мене, чесно кажучи, теж.

Фізпідготовка — Ворстон ганяв нас бігом і вправами на швидкість реакції. Я старанно вдавала, що задихаюся на третьому колі, хоча могла пробігти ще сім. Ворстон дивився на мене тим своїм поглядом — уважним, цілеспрямованим, як у мисливця, що помітив слід, але не поспішає стріляти.

Загалом — тиша. Штиль. Підозріла, неприродна тиша, що змушувала озиратися і чекати, звідки «прилетить».

Субота. Оранжерея.

Ми прийшли першими — я і Віллоу. Решта зіллєварів підтягувалася по одному, позіхаючи і борючись із ранковим сонцем, що пробивалося крізь скляний дах.

Біля входу стояв Салліван. Із виразом людини, яка пережила війну і дожила до перемир’я. В руках він тримав пінцет — обережно, на витягнутих долонях, як реліквію.

— Ар’єнталь, — урочисто сказав він, коли я підійшла. — Я довго чекав цієї миті.

— Я здогадуюся.

Він простягнув пінцет. Обома руками. Як передають меч або ключі від міста.

— Передаю тобі пінцет. — Він вклав інструмент мені в долоню. — Бережи його. Він багато бачив. Приблизно вісімсот попелиць. Я рахував. І хоча кожна з них тепер приходить до мене уві сні — я вільний. А ти...

Він стиснув пінцет у моїй долоні.

— ...ні.

— Дякую, Салліване, — сказала я. — Дуже зворушливо. Я обіцяю поводитися з ним з повагою.

— Нема за що, Ар’єнталь. Мій пінцет — твій пінцет. Мої попелиці — твої попелиці.

Він кивнув із виразом полководця, який передає прапор наступнику, і пішов геть таким легким кроком, ніби з нього зняли кайдани.

Віллоу сумно дивилася на стелаж номер три. Стелаж дивився на нас у відповідь — густий, заставлений горщиками з рослинами, що мали довге латинське ім’я і коротку біографію: «улюблена домівка попелиць». Самі попелиці — крихітні зелені цятки — сиділи на листі рядами, ніби чекали, хто наважиться першим.

— Це жахливо, — тихо сказала Віллоу. — Це години. Дні. Тижні.

— Можливо.

— Цятка. Банка. Цятка. Банка. У мене вже зараз болить рука.

— У тебе вона ще навіть не починала боліти.

— Це через співчуття, — пояснила Віллоу. — Я співчуваю собі завчасно.

Я повертіла пінцет у пальцях. Потім згадала папороть у таверні. Очисне закляття. Папороть тоді стала чиста, здорова і працелюбна.

Очисне закляття видаляє бруд. Воно не мало б розрізняти бруд і попелиць.

— Віллоу.

— Що?

— Я хочу спробувати очисне закляття.

Віллоу подивилася на мене так, ніби я запропонувала підпалити стелаж.

— Ксандро. Стандартні очисні шкодять живим рослинам. Тому ми тут із пінцетом.

— Знаю. Але моя магія з очищенням... має свою думку. У таверні на папороті спрацювало. Спробуємо?

— Якщо листя засохне, Тиндаль нас уб’є.

— Я зізнаюся, що це я. Ти ні до чого.

Віллоу прикусила кінчик коси. Подумала пів секунди.

— Я з тобою.

Я поставила банку. Поклала пінцет. Підійшла до першого горщика, тримаючи долоні над листям, і заплющила очі.

Чіткий намір. Очистити. Не виростити, не перетворити, не змусити прибирати підлогу — просто очистити. Без надлишку. Без думок про щось стороннє.