Розділ 41(частина 2). Про (не)бездоганний план помсти.

Віллоу пішла.

Я не дивилася прямо — лише бічним зором. Її коса гойдалася в такт крокам, в одній руці порожня тарілка для добавки, друга — ніби невимушено ковзнула повз стіл Беатріс. Одна крапля. Друга. Перехід. Третя. Четверта. Не зупинилася, не зам'ялася, не озирнулася. Дійшла до стійки. Поклала собі ще каші, яка була їй не потрібна. Повернулася назад тим самим маршрутом.

Сіла. Видихнула. Пальці ледь тремтіли.

— Я це зробила, — прошепотіла вона з виразом людини, яка щойно вбила дракона голіруч.

— Ти героїня, — серйозно сказала Ренні.

Ґранта вже втихомирили. Нолан повернувся за стіл із порожньою тарілкою і виразом скромної гідності.

— Ну що, — буркнув він, — як я зіграв?

— Натурально, — сказав Тео.

— Це, — уточнила Ренні, — був не зовсім комплімент.

Я дивилася на Беатріс. Вона якраз піднесла чашку до губ. Селеста — теж. Дві платинові й темні голови схилилися одночасно — синхронно, як на тренуванні. Сьорбнули. Поставили чашки. Беатріс щось сказала Селесті — тихо, з посмішкою. Селеста кивнула.

Зілля діяло не миттєво. Хвилин п'ять — поки розійдеться по крові, поки магія знайде, куди прив'язатися. Ми сиділи й чекали. Удавали, що їмо.

Першою заговорила Селеста. Я бачила її профіль — вона нахилилася до Беатріс, торкнулася її руки, заусміхалася тією м'якою, довірчою посмішкою, з якою зазвичай починалися найгірші плітки в Академії.

— Знаєш, — почала Селеста голосом, який добре доносився до сусідніх столиків (вона завжди говорила трохи голосніше, ніж потрібно), — учора Діана питала про твою сукню до балу, і я сказала, що вона ква.

Беатріс закліпала.

— Що?

— Я сказала, що сукня ква, — терпляче повторила Селеста.

Найближчий столик — двоє четвертокурсників — повільно повернули голови.

Беатріс, мабуть, ще не зрозуміла, що відбувається. Вона нахилилася до Селести і щось зашепотіла — швидко, заспокійливо. Я вловила обривок: «...нічого страшного, просто ква, скажи їй, що я ква...» Здається, вони не розуміють, що квакають. Чому вони квакають? Вони мали просто говорити правду.

Перший четвертокурсник підняв брови.

Селеста спробувала врятувати ситуацію. Випрямилася. Посміхнулася в простір — широкою, світською усмішкою тієї, хто тримає все під контролем.

— Усе гаразд, — голосно і спокійно повідомила вона. — Просто ква.

Перший смішок. Він пролунав від четвертокурсника — короткий, придушений, наче хлопець відчайдушно намагався його стримати і програв. Цього вистачило. Сусідній столик обернувся теж. Потім ще один. Потім ще.

Беатріс повернулася всім корпусом до глядачів. Підняла підборіддя. У її голосі прозвучала та сама крижана інтонація, якою вона зазвичай зачищала суперниць:

— Не розумію, що вас усіх так розважило. Нічого не сталось ква.

Хтось за дальнім столом пирхнув у чашку. Хтось закашлявся. Хтось відверто зареготав.

— Беатріс, — прошипіла Селеста, — припини говорити, ти ква.

— Я не ква! — обурено сказала Беатріс. — Це ти ква!

Зала вибухнула. Це був той сміх, який не зупиняється — не ввічливий смішок, що згасає за десять секунд, а суцільна хвиля, від якої студенти чіплялися за столи, складалися навпіл, утирали очі рукавами. Хтось грюкав долонею по столу. Хтось прохав: «Припини, я не можу». Один із четвертокурсників сповз під стіл і там продовжував реготати, бо стояти вже не міг.

Беатріс встала. Це був хороший хід — у її голові. Гідно піти. Селеста схопила її за лікоть. Потягла до дверей. Дорогою намагалася щось шикнути комусь на сусідньому столі — мабуть, погрозу. Вийшло «ква!» з такою інтонацією, що навіть Тео — наш мовчазний, надійний, серйозний Тео — здригнувся від сміху і поклав чоло на стіл.

Двері за ними зачинилися. Зала ще секунд десять не могла отямитися. Потім — нова хвиля.

Я дивилася в кашу і думала про те, як учора, поки вливала магію в котел, мої думки на коротку секунду ковзнули в бік рунної плити. Фантомна жаба. Тиндаль завжди тестує зілля на жабі. І я подумала — буквально на мить — що варто було б і це протестувати. На жабі. Про всяк випадок.

Намір.

Жаба при тестуванні квакала. Мені хотілося застогнати вголос…

Ренні дуже повільно поклала ложку. Подивилася на мене. Її обличчя було абсолютно спокійним.

— Ксандро, — сказала вона рівним тоном. — Воно мало просто змушувати говорити правду.

— Воно й змушує, — відповіла я обережно. — Просто... вибірково.

— Ксандро, — повторила Ренні з тією самою інтонацією.

— Я зрозуміла, — сказала я. — Більше не буду думати, поки варю зілля.

— Ти це казала минулого тижня.

— І позаминулого, — додала Віллоу.

— Цього разу серйозно.

Ніхто не повірив. Я й сама не повірила.

Нолан виліз із-під стола. Сів рівно. Подивився на двері, за якими щойно зникла Беатріс.

— Двадцять чотири години, — нагадала Віллоу пошепки.

— Я знаю.

— В академії. Із заняттями.

— Я знаю.

Ми сиділи й перетравлювали цю думку.

Решту дня чутки повзли коридорами Академії зі швидкістю лісової пожежі. На перерві між першою і другою парою я почула, як двоє другокурсниць біля колони обговорювали, що Беатріс на ілюзіоністиці спробувала привітатися з професоркою — і зробила це так, що половина групи сповзла зі стільців. На наступній перерві версія розрослася: казали, що Беатріс спробувала пояснити, чому не виконала домашнє завдання, і її пояснення було, цитую, «вкрай переконливим, але непередбачуваним за формою».

До обіду — нова деталь. Селеста в коридорі зустріла Ґранта, який спробував щось пожартувати про вранішню сцену, і вдарила по його самооцінці настільки точним «КВА!», що Ґрант, за словами свідків, відступив на крок і пробурмотів вибачення невідомо за що.

Ближче до вечора одна з версій стверджувала, що Беатріс намагалася передати записку через подругу — і записка теж виявилася «квакливою», бо хтось зачарував чорнило. Це вже було перебільшення. Але я не сперечалася.