Розділ 41(частина1). Про (не)бездоганний план помсти.

Понеділок.

Сніданок. План.

Ми сиділи за нашим столом — я, Віллоу, Ренні, Нолан, Тео й Ембер — і виглядали як компанія, що мирно обговорює розклад. Насправді ми обговорювали диверсію.

— Підемо найпростішим шляхом, — тихо сказала Ренні, помішуючи кашу з виглядом людини, яка планує, як мінімум,  пограбування банку. — Нолан перекидає свою тарілку. Голосно. Ефектно. Бажано — на когось.

— Чому я? — обурився Нолан.

— Бо ти єдиний, хто зробить це достовірно. Тео — занадто акуратний, у Віллоу руки тремтітимуть від нервів, Ембер спалить серветку раніше, ніж дійде до тарілки, а я, — вона поправила жакет, — не та людина, яка перекидає посуд.

— А я та? — Нолан звузив очі.

— Ти, — спокійно підтвердила Ренні, — позавчора розлив компот, у п'ятницю пожбурив виделкою в Картера, а минулого тижня впустив тацю просто посеред зали. У тебе репутація. Користуйся.

Нолан хотів обуритися, але потім стенув плечима з виглядом «справедливо».

— Поки всі дивитимуться на Нолана, — продовжила Ренні, — Віллоу пройде повз стіл Беатріс. Ніби до стійки з добавкою. У тебе в рукаві пляшечка. Дві краплі в чашку Беатріс, дві — Селесті. Не більше. Не менше. І не поспішай — поспіх видає.

— Я не вмію не поспішати, — чесно зізналася Віллоу.

— Сьогодні навчишся.

Я мовчки слухала. Пляшечка з жовтим зіллям лежала в моїй кишені — тепла, пульсуюча, як маленьке сердечко. Пам'ять про вчорашню ніч — Тиндаль у дверях, попелиці на горизонті — ще була свіжою, але це вже не мало значення.

— Тео — двері, — закінчила Ренні. — Ембер — спостереження. Я — сигнал. Ксандра...

— Ксандра сидить тут і вдає, що читає конспект, — закінчила я. — Бо якщо мене побачать поряд із Беатріс із пляшечкою — це буде не операція, а вистава.

— Логічно.

Я передала пляшечку Віллоу під столом. Її пальці на мить здригнулися, але потім стиснулися, і обличчя стало зосередженим — тим самим, що й біля котла. Віллоу-балакуха зникла. Залишилася Віллоу-зіллєварка.

Ембер ковзнула поглядом у бік дверей — Беатріс і Селеста щойно зайшли. Платинова зачіска. Бездоганна постава. Селеста — нижча, темноволоса, із гострим підборіддям і поглядом, який завжди шукав, кому б що переказати. Вони сіли за свій звичний столик біля вікна — два стільці, дві чашки, одна тарілка з тостами на двох, як годиться дівчатам, що ретельно стежать за фігурою.

— Готові? — запитала Ренні.

— Як ніколи, — пробурмотів Нолан, дивлячись на свою тарілку з кашею так, ніби прощався зі старою подругою.

Ренні легко кашлянула.

Сигнал.

Нолан встав. Узяв тарілку. І з голосним «Ой!» — таким щирим, що я майже повірила, — спіткнувся об ніжку власного стільця. Тарілка з кашею описала в повітрі гарну дугу і приземлилася просто на коліна Ґранта, який сидів за сусіднім столом.

Ґрант підскочив. Каша стікала по штанах. Друзі Ґранта зареготали. Ґрант загарчав щось дуже непристойне щодо родоводу Нолана. Нолан, не виходячи з ролі, голосно вибачався і одночасно виразно вказував, що Ґрант сам підставив ногу. Зала повернула голови. Усі — без винятку. Бо безкоштовна вистава за сніданком — це найкраще, що може статися в понеділок зранку.

Віллоу пішла.