Розділ 41. Про (не)бездоганний план помсти.

Понеділок.

Сніданок. План.

Ми сиділи за нашим столом — я, Віллоу, Ренні, Нолан, Тео й Ембер — і виглядали як компанія, що мирно обговорює розклад. Насправді ми обговорювали диверсію.

— Підемо найпростішим шляхом, — тихо сказала Ренні, помішуючи кашу з виглядом людини, яка планує, як мінімум,  пограбування банку. — Нолан перекидає свою тарілку. Голосно. Ефектно. Бажано — на когось.

— Чому я? — обурився Нолан.

— Бо ти єдиний, хто зробить це достовірно. Тео — занадто акуратний, у Віллоу руки тремтітимуть від нервів, Ембер спалить серветку раніше, ніж дійде до тарілки, а я, — вона поправила жакет, — не та людина, яка перекидає посуд.

— А я та? — Нолан звузив очі.

— Ти, — спокійно підтвердила Ренні, — позавчора розлив компот, у п'ятницю пожбурив виделкою в Картера, а минулого тижня впустив тацю просто посеред зали. У тебе репутація. Користуйся.

Нолан хотів обуритися, але потім стенув плечима з виглядом «справедливо».

— Поки всі дивитимуться на Нолана, — продовжила Ренні, — Віллоу пройде повз стіл Беатріс. Ніби до стійки з добавкою. У тебе в рукаві пляшечка. Дві краплі в чашку Беатріс, дві — Селесті. Не більше. Не менше. І не поспішай — поспіх видає.

— Я не вмію не поспішати, — чесно зізналася Віллоу.

— Сьогодні навчишся.

Я мовчки слухала. Пляшечка з жовтим зіллям лежала в моїй кишені — тепла, пульсуюча, як маленьке сердечко. Пам'ять про вчорашню ніч — Тиндаль у дверях, попелиці на горизонті — ще була свіжою, але це вже не мало значення.

— Тео — двері, — закінчила Ренні. — Ембер — спостереження. Я — сигнал. Ксандра...

— Ксандра сидить тут і вдає, що читає конспект, — закінчила я. — Бо якщо мене побачать поряд із Беатріс із пляшечкою — це буде не операція, а вистава.

— Логічно.

Я передала пляшечку Віллоу під столом. Її пальці на мить здригнулися, але потім стиснулися, і обличчя стало зосередженим — тим самим, що й біля котла. Віллоу-балакуха зникла. Залишилася Віллоу-зіллєварка.

Ембер ковзнула поглядом у бік дверей — Беатріс і Селеста щойно зайшли. Платинова зачіска. Бездоганна постава. Селеста — нижча, темноволоса, із гострим підборіддям і поглядом, який завжди шукав, кому б що переказати. Вони сіли за свій звичний столик біля вікна — два стільці, дві чашки, одна тарілка з тостами на двох, як годиться дівчатам, що ретельно стежать за фігурою.

— Готові? — запитала Ренні.

— Як ніколи, — пробурмотів Нолан, дивлячись на свою тарілку з кашею так, ніби прощався зі старою подругою.

Ренні легко кашлянула.

Сигнал.

Нолан встав. Узяв тарілку. І з голосним «Ой!» — таким щирим, що я майже повірила, — спіткнувся об ніжку власного стільця. Тарілка з кашею описала в повітрі гарну дугу і приземлилася просто на коліна Ґранта, який сидів за сусіднім столом.

Ґрант підскочив. Каша стікала по штанах. Друзі Ґранта зареготали. Ґрант загарчав щось дуже непристойне щодо родоводу Нолана. Нолан, не виходячи з ролі, голосно вибачався і одночасно виразно вказував, що Ґрант сам підставив ногу. Зала повернула голови. Усі — без винятку. Бо безкоштовна вистава за сніданком — це найкраще, що може статися в понеділок зранку.

Віллоу пішла.

Я не дивилася прямо — лише бічним зором. Її коса гойдалася в такт крокам, в одній руці порожня тарілка для добавки, друга — ніби невимушено ковзнула повз стіл Беатріс. Одна крапля. Друга. Перехід. Третя. Четверта. Не зупинилася, не зам'ялася, не озирнулася. Дійшла до стійки. Поклала собі ще каші, яка була їй не потрібна. Повернулася назад тим самим маршрутом.

Сіла. Видихнула. Пальці ледь тремтіли.

— Я це зробила, — прошепотіла вона з виразом людини, яка щойно вбила дракона голіруч.

— Ти героїня, — серйозно сказала Ренні.

Ґранта вже втихомирили. Нолан повернувся за стіл із порожньою тарілкою і виразом скромної гідності.

— Ну що, — буркнув він, — як я зіграв?

— Натурально, — сказав Тео.

— Це, — уточнила Ренні, — був не зовсім комплімент.

Я дивилася на Беатріс. Вона якраз піднесла чашку до губ. Селеста — теж. Дві платинові й темні голови схилилися одночасно — синхронно, як на тренуванні. Сьорбнули. Поставили чашки. Беатріс щось сказала Селесті — тихо, з посмішкою. Селеста кивнула.

Зілля діяло не миттєво. Хвилин п'ять — поки розійдеться по крові, поки магія знайде, куди прив'язатися. Ми сиділи й чекали. Удавали, що їмо.

Першою заговорила Селеста. Я бачила її профіль — вона нахилилася до Беатріс, торкнулася її руки, заусміхалася тією м'якою, довірчою посмішкою, з якою зазвичай починалися найгірші плітки в Академії.

— Знаєш, — почала Селеста голосом, який добре доносився до сусідніх столиків (вона завжди говорила трохи голосніше, ніж потрібно), — учора Діана питала про твою сукню до балу, і я сказала, що вона ква.

Беатріс закліпала.

— Що?

— Я сказала, що сукня ква, — терпляче повторила Селеста.

Найближчий столик — двоє четвертокурсників — повільно повернули голови.

Беатріс, мабуть, ще не зрозуміла, що відбувається. Вона нахилилася до Селести і щось зашепотіла — швидко, заспокійливо. Я вловила обривок: «...нічого страшного, просто ква, скажи їй, що я ква...» Здається, вони не розуміють, що квакають. Чому вони квакають? Вони мали просто говорити правду.

Перший четвертокурсник підняв брови.

Селеста спробувала врятувати ситуацію. Випрямилася. Посміхнулася в простір — широкою, світською усмішкою тієї, хто тримає все під контролем.

— Усе гаразд, — голосно і спокійно повідомила вона. — Просто ква.

Перший смішок. Він пролунав від четвертокурсника — короткий, придушений, наче хлопець відчайдушно намагався його стримати і програв. Цього вистачило. Сусідній столик обернувся теж. Потім ще один. Потім ще.

Беатріс повернулася всім корпусом до глядачів. Підняла підборіддя. У її голосі прозвучала та сама крижана інтонація, якою вона зазвичай зачищала суперниць: