Розділ 40 (частина 2). Про архіви, ілюзії та покарання

Віллоу сиділа на моєму ліжку, підібравши ноги, з блокнотом на колінах. Коса звисала через плече, і вона покусувала її кінчик — знак глибокої зосередженості.

— Легке зілля правди, — повторила вона. — Знаю його. Другий курс, рецепт у підручнику Бламберга, сторінка сто тридцять. Базові інгредієнти є в лабораторії.

Ренні. Логічна, точна, обережна Ренні, яка ніколи не порушувала правил, яка контролювала фінанси і розклади, яка була голосом розуму. Ренні стояла у дверях моєї кімнати і слухала план із тим виразом, з яким годинникар дивиться на розібраний механізм — оцінюючи кожну деталь.

— Замок на лабораторії я зможу відкрити за дві хвилини. Може, за три.

— А совість? — запитала я.

— Совість каже, що Беатріс намагалася зруйнувати тобі життя брехнею. — Ренні поправила жакет. — Совість цілком задоволена.

Нолан і Тео — вартові. Нолан загорівся ідеєю з ентузіазмом, який трохи лякав.

— Я на це чекав усе життя, — заявив він. — Нічна операція. Проникнення. Помста. Це як у тих романах, тільки краще, бо тут реальна.

Тео мовчки кивнув. Як скеля. Як завжди.

***

Опівночі ми були в підвалі.

Ренні працювала із замком мовчки, зосереджено, пальці ковзали по рунах із точністю годинникового механізму. Дві хвилини сорок секунд — клацання, двері відчинилися. Нолан і Тео залишилися в коридорі — по обидва боки, як статуї, тільки одна статуя нервово переминалася з ноги на ногу, а друга стояла непорушно.

Лабораторія в темряві виглядала інакше — мідні труби відблискували в місячному світлі з вікна під стелею, тіні лягали на кам'яні столи, і банки з інгредієнтами на полицях нагадували ряди мовчазних свідків.

Віллоу знайшла шафу номер вісім. Руки не тремтіли — коли йшлося про зілля, Віллоу перетворювалася з балакучої дівчини на зосереджену майстриню.

— Корінь чесноти — три дрібки. Настій дзеркального листя — п'ять крапель. Порошок із коконів павуків-прядильників — дрібка. І срібна сіль — фіксатор. Котел — маленький, мідний, ось цей.

Вона диктувала, я виконувала. Засипала, відміряла, змішувала. Зілля закипіло — прозоре, із ледь помітним зеленуватим відтінком. Запах — трав’яний, терпкий, із ноткою чогось кислого.

— Тепер магія, — сказала Віллоу. — Твоя частина.

Я поклала долоні над котлом. Заплющила очі. Намір. Чіткий, конкретний, без блукаючих думок про кинджали чи біловолосих магів.

Потік пройшов крізь зілля. Колір змінився — із зеленуватого на яскраво-жовтий, з маленькими бульбашками, що піднімалися спіраллю.

— Пахне правильно, — прошепотіла Віллоу. — На колір трішки інше, але не надто

Я перелила зілля у невелику пляшечку. Закоркувала. Тепле, навіть гаряче — пульсувало в руці, як живе.

— Готово, — сказала я.

І саме в цю мить бічні двері лабораторії — ті, що вели до кабінету Тиндаля — відчинилися.

Тиндаль стояв у дверному отворі. Мантія — зім'ята, у зелених плямах, як завжди. Окуляри — на лобі. Обличчя — те саме, що й удень, тільки з додатковим шаром утоми і розчарування.

Він оглянув лабораторію. Нас. Котел. Пляшечку в моїй руці. Шафу номер вісім із відчиненими дверцятами.

Ніхто не дихав.

Тиндаль мовчки підійшов до столу. Не питаючи дозволу, він взяв пляшечку з моїх рук і капнув одну жовту краплю на рунну плиту.

Над каменем зіткалася фантомна жаба. Вона розкрила пащу і видала звичайне «Ква!». Тест підтвердив те, що й мав — це зілля правди. Воно працює.

Тиндаль повернув мені пляшечку.

— Зілля правди. Другий курс, — констатував він. — А тепер поясніть, чому ви готуєте його в моїй лабораторії серед ночі.

Ніхто не відповів. Тиндаль і не чекав.

— Здається, — сказав Тиндаль із тією спокійною, вбивчою інтонацією, яка була страшнішою за будь-який крик, — старшокурсники звільнилися від суботніх попелиць. Чудово. Тепер є ким їх замінити.

Пауза.

— Попелиць на стелажі номер три збиратимете щосуботи. Починаючи з цієї. А тепер — приберіть за собою все. До останньої краплі. До останньої крихти. І якщо хоча б одна рунна засувка на шафах виявиться пошкодженою, до попелиць додасться інвентаризація всієї колекції мохів. Двісті сорок видів. По одному на день.

Він розвернувся, зайшов у свій кабінет і зачинив двері. Тихо. Без грюкання. Тиндаль не грюкав дверима — він просто закривав їх із такою остаточністю, що хотілося негайно переосмислити всі свої життєві рішення.

Ми прибрали. Мовчки. Швидко. Ренні закрила шафу так делікатно, наче та була з кришталю.

На виході Нолан прошепотів:

— Це було найкраще і найстрашніше, що зі мною траплялося.

Тео мовчки кивнув. Згоден — з обома частинами.

У мене в кишені лежала пляшечка з яскраво-жовтим зіллям. Тепла. Пульсуюча. Готова.

***
На сторінці вже 50 підписників! Дякую всім, хто приєднався — ваша цікавість мотивує писати більше.
Це рівно половина шляху до першої великої цілі у 100 підписників.

З цієї нагоди презентую вам дещо особливе: перший розділ історії про Віллоу та Нолана. Це можливість ближче познайомитися з героями, які до цього залишалися в тіні основних подій.

Повноцінна публікація книги розпочнеться на честь  першого ювілею — 100 підписників. Тож підписуйтесь на сторінку, щоб не пропустити старт і допомогти  історії вийти швидше.

Дякую, що читаєте!