Розділ 40(частина 1). Про архіви, ілюзії та покарання

Вечір опустився на Академію м'яко, як завжди — мідні ліхтарі запалали на подвір'ї, тіні повзли білими стінами, фонтан стояв вимкнений і мовчазний. Я сиділа за столом, переписувала конспекти Віллоу і намагалася не думати. Не думати виходило погано, але конспекти хоча б давали рукам заняття.

Бенедикт сидів на краю стола, біля чорнильниці. Він уже не ховався в кутку — облюбував місце ближче до мене, наче вирішив, що його нова роль — наглядач за моїм навчальним процесом. Патриція, здавалось, дрімала на підвіконні, зрідка ворушачи пагонами.

Різкий стук у двері.

Не тихий, не короткий. Різкий. Вимогливий. Нетерплячий. Злий.

Я відчинила.

Рей. Біле волосся розкуйовджене — вперше за весь час, що я його знала. Очі — не холодні, а гарячі, що для мага льоду виглядало майже протиприродно. Тіні під очима повернулися — глибші, ніж зазвичай. Він тримав під пахвою кілька згорнутих аркушів.

— Можна? — запитав він, але вже заходив, не чекаючи відповіді.

Двері зачинилися за ним. Патриція прокинулася, підняла жовте око і потягнулася до нього пагонами, як завжди, але Рей не сів біля неї. Стояв посеред кімнати. Дивився на мене.

— Рід Ар'єнталь — почав він без вступів. —  один із найдавніших ельфійських родів Естерону. Засновник Академії — Алвер Ар'єнталь. Після Війни Розколу він разом зі старшим сином і дружиною покинув континент і пішов із рештою ельфів за магічну завісу. Молодший син загинув ще до відходу.

Загинув.

Тобто тут вважають, що мій батько загинув.

Я не виказала жодної реакції. Жодної. Жриці навчили добре.

— І ніяких побічних гілок, — продовжив Рей, розгортаючи один із аркушів. — Жодних нащадків. Жодних напівельфів. Рід Ар'єнталь — чистокровний, замкнений, без змішаних шлюбів. Усі зафіксовані члени роду — або за завісою, або мертві. Усі.

Він поклав аркуш на стіл. Я бачила таблиці, дати, імена. Мій дід. Мій батько. Мій дядько, якого я ніколи не знала. Генеалогічне дерево, обрізане знизу, як гілка, зламана бурею.

— І далі, — Рей не зупинявся. — Ти з'явилася нібито із Солтхейвена. Місто на кордоні з пустелями. Зручно — бо Солтхейвен регулярно горить від набігів кочівників, архіви там не витримують довше десяти років. Перевірити нічого. Ніяких записів. Дуже зручно, чи не так?

Я мовчала. Він зробив крок ближче.

— Твоє вміння битися. Ворстон одразу помітив — це не самозахист, не вулична бійка. Це техніка. Професійна, системна, смертельна. Такої не вчать у прикордонних містах.

Ще крок.

— Кинджал у крамниці. Я ж бачив, як ти на нього дивилася — тоді, вперше, коли ми проходили повз. Ти крутила його в руках, як людина, яка звикла тримати зброю.

Я мовчала. Бенедикт на столі завмер.

— Гареми, — сказав Рей тихіше. — Ти якось обмовилася. Про жриць. Про гареми. Гареми є лише у пустельних кочівників. А жриці... — він помовчав, — жриці Забутих Богів зникли тисячі років тому. Про них залишилися лише легенди. Я провів в бібліотеці цілий день. Я навіть запитав бібліотекаря, чи писали про жриць у сучасних романах — він подивився на мене так, наче я запитав, чи мокра вода.

Тиша. Густа. Небезпечна.

— Хто ти, Ксандро? — запитав він. — І що ти насправді шукаєш у підвалах Академії?

Я дивилася на нього. На його розкуйовджене волосся, на гарячі очі, на руки, що стискали аркуші з моєю родинною історією. Він копав. Цілий день. Замість занять, замість відпочинку, замість усього — він сидів у бібліотеці та архіві й розкопував мою правду, шар за шаром.

— Нічого поганого я не планую, — сказала я. Голос рівний. Контрольований. — А хто я така — не твоя справа.

— Не твоя справа?, — перепитав  він. І в його голосі прорізалося щось нове — не холод, не стриманість, а щось гаряче, живе, майже відчайдушне.

— Коли це ти встиг усе відкопати? — перебила я.

—  Я провів у бібліотеці та архіві цілий день.

— Ну звісно. Але з Беатріс цілуватися в коридорах ти теж встиг.

Слова вилетіли раніше, ніж я їх зупинила. Як ті кігті на фантомній жабі — виросли самі, без дозволу, без контролю.

Рей замовк. Подивився на мене.

— Я не був сьогодні в Академії, — сказав він повільно. — Весь день. З восьмої ранку — в міській бібліотеці. Потім — в архіві. Повернувся годину тому.

Щось тріснуло у повітрі між нами. Або, можливо, у мені.

Беатріс. Ілюзіоністка.

Звісно. Звісно. Ілюзія. Те, що я бачила в коридорі — Беатріс, притулена до стіни, руки на грудях Рея, губи разом — це була ілюзія. Спеціально для мене. Розташована там, де я мала пройти. У потрібний час. У потрібному місці.

Переможна посмішка в їдальні. Тепер зрозуміло.

— Почекай, — Рей дивився на мене, і щось змінилося в його обличчі, — ти що, ревнуєш?

— Я не ревную.

— Ти щойно сказала про поцілунок із Беатріс голосом, яким оголошують смертні вироки.

— Я просто констатувала факт. Краще займися своєю дівчиною, а не нишпор у моєму житті.

— Вона не моя дівчина. Це домовленість, і ти це знаєш.

—Мені байдуже, чия вона.

— Я не можу дозволити тобі нашкодити Академії, — сказав він тихіше, але твердіше. — Або людям у ній. Якщо ти приховуєш щось небезпечне...

— Тоді йди до ректора, — відрізала я. Голос піднявся — я не контролювала. Не хотіла контролювати. — Здай мене. Розкажи все, що відкопав. Нехай мене допитають, перевірять, виженуть — ти ж цього хочеш?

— Я не збираюся тебе здавати.

— А нащо тоді рознюхуєш?

— Щоб захистити.

Слово впало між нами, як камінь у воду. Кола розійшлися в тиші.

— Не треба мені твого захисту, — сказала я. І відчула, як голос тремтить — ледь помітно. — Іди Беатріс захищай. І взагалі — ти ж не збирався приходити. Ми домовилися, що краще не бачитися. Навіщо прийшов?

Рей дивився на мене. Довго. Мовчки.

— Ти мене виганяєш? — запитав він тихо.

— Так. Іди, Рею. Ти був правий — нам краще не бачитися.