Розділ 39( частина 2). Про жабу із кігтями, чужі поцілунки та вчасні вибачення.

Кімната сто сім. Двері зачинені, замок клацнув, і настала тиша.

Патриція дивилася на мене жовтим оком із підвіконня — уважно, запитально. Відчула. Вона завжди відчувала.

Я підійшла до неї і поклала руки на листя. Сизий туман потік у рослину — густий, гарячий, злий, — і Патриція прийняла його жадібно, як завжди. Пагони напружилися, потовщали, шипи стали довшими. Вона підросла — ледь помітно, на кілька сантиметрів — і видала низьке вібрування задоволення.

Магія витікала з мене, а разом із нею витікав гнів. Повільно. Як отрута з рани.

Щось торкнулося моєї шиї — легко, тонко, ледь відчутно. Я підняла руку, і на долоню сповз павук. Той самий, із кутка над ліжком, який плів тенета вже тижнями. Маленький, сірий, непримітний — але зараз трохи більший, ніж учора. І очі — вісім крихітних чорних крапок — дивилися на мене з чимось, що у павуків, мабуть, замінювало увагу.

Він сів мені на плече — легкий, але відчутний — і залишився.

Надлишок моєї магії, яка витікала сизим туманом, зачепив і його. Як колись папороть. Як усе живе навколо мене, коли я втрачаю контроль. Павук не мутував у чудовисько — просто став трішки більшим, трішки... розумнішим? Якщо до павуків взагалі можна застосувати це слово.

Він торкнувся моєї щоки передньою лапкою. Обережно, наче перевіряв.

— Я в порядку.

Не була. Але повторення допомагає.

Я сіла на ліжко. Патриція з одного боку — пагін на плечі, теплий, важкий; павук з іншого — на комірі, непорушний.

Рей цілувався з Беатріс. Його право. Не моя справа.

Не моя справа. Не моя. Справа.

Я повторювала це як мантру, поки слова не стали порожніми — як посудина, з якої вилили воду. Порожні слова легше носити.

***

Стукіт у двері — тихий, невпевнений. Не Рей: Рей стукав інакше.

— Відчинено.

Віллоу. Стояла на порозі — кругленька, білява, коса завтовшки як зап'ясток, а в руках стос конспектів.

— Ти не була на лекції Ллойда, — сказала вона. — І на ботаніці. Ось конспекти.

Вона поклала стос на стіл, але не пішла. Стояла, мовчала, пальці м'яли край жакета.

Тиша — але не ворожа, а напружена, як струна перед тим, як хтось нарешті наважиться на ній заграти.

— Вибач мені, — сказала Віллоу раптово, швидко, наче боялася передумати. — Я була неправа. Образилася через секрети, а кожен має право на таємниці. Ти сама розкажеш, коли будеш достатньо довіряти — якщо захочеш. А якщо не захочеш — то теж нормально. Я просто... я сумувала.

Я дивилася на Віллоу — на її круглі очі, повні тієї відкритої, незахищеної щирості, яка в Оскурі вважалася б фатальною слабкістю. А тут була просто чесністю.

— І ти вибач, — сказала я. — Що не можу розповісти все. Але колись — обов'язково.

Це була обіцянка. Я рідко давала обіцянки, бо звикла їх виконувати.

Віллоу усміхнулася — широко, мокро, з тим виразом, який передує або сміху, або сльозам.

— Підеш на обід? — запитала вона.

— Підемо.

***

Коли ми з Віллоу підійшли до нашого столу, за ним уже сиділи Ембер, Ренні, Нолан і Тео. Останні тижні шість місць відчувалися як шість окремих островів, але сьогодні щось зрушилося. Ембер задоволено усміхнулася — тихо, стримано, але очі блиснули. Ренні підвелася, поправила жакет і подивилася на мене прямо.

— Вибач, — сказала вона. Коротко, точно, як годинниковий механізм — ні слова зайвого.

— Нічого, — відповіла я, і це було правдою.

Нолан буркнув щось невиразне у свій суп, але коли Віллоу сіла поруч, його плечі трохи опустилися, ніби з них зняли вагу. Тео мовчки присунув мені хлібний кошик і ледь помітно кивнув — жест, у якому було більше, ніж у будь-яких словах.

Я їла, слухала перепалку Віллоу з Ноланом і відчувала, як порожнеча всередині заповнюється — повільно, нерівномірно, але заповнюється. Не зникає, але відступає.

І тоді я подивилася через залу.

За столиком біля вікна, де раніше сиділи четверо, тепер сиділи двоє — Беатріс і Селеста. Рея не було: я давно не бачила його в їдальні, якщо замислитися. Кайдена теж.

Беатріс, нахилившись, щось тихо говорила Селесті, а потім підняла погляд і подивилася прямо на мене.

Посмішка. Переможна. Бездоганна.

Я витримала її погляд — п'ять секунд — потім відвернулася. Доїла обід. Повернулася до кімнати.

Патриція муркотіла. Павук сидів у кутку — більший, ніж раніше, розміром уже майже з волоський горіх.

Я вирішила, що йому потрібне ім'я.

— Бенедикт, — сказала я.

Павук поворухнув передніми лапками. Можливо, це означало згоду, а можливо — байдужість. Із павуками, як і з Патрицією, ніколи не вгадаєш.