Розділ 38(частина 2). Про старанну зелень та таємниці за спиною

Кімната номер п’ять була типовою для «Бронзового ключа»: ліжко, стіл, шафа, вікно з видом на вулицю. На підвіконні стояла папороть — свіжа, зелена, абсолютно звичайна. Без зубів, без очей, без жодних ознак хижацького потенціалу. Просто рослина. Мирна. Законослухняна.

Я поставила горщик на стіл. Відійшла на крок. Заплющила очі. Згадала ту ніч, коли щойно заселилася. Одяг, брудний з дороги. Закляття очищення — просте, побутове. Але моя магія тоді, ще не приборкана й не пристосована до потоків Естерону, вирвалася з подвійною силою. Надлишок зачепив папороть. І папороть стала Патрицією.

Отже. Очисне закляття. Як тоді.

Я поклала руки на горщик і спрямувала потік у заклинання. М’яко, але з тим самим послабленим контролем, який раніше давав найцікавіші результати.

Магія просочила рослину, як вода — пісок. Папороть здригнулася. Листя заблищало, наче його щойно протерли вологою ганчіркою. Порошинки злетіли з гілок і розчинилися в повітрі. Горщик теж засяяв — став чистим, гладеньким, без жодної плями.

І все. Жодних зубів. Жодного ока. Просто дуже чиста папороть.

— Спробуй ще, — сказав Рей.

Друга спроба. Цього разу я наклала очисне закляття поверх закляття росту — двома шарами одночасно.

Папороть витягнулася. Листя розправилося, потемніло до насиченого смарагдового відтінку. Нові пагони вилізли з ґрунту — довгі, міцні, з широкими ваями. Рослина стала більшою, пишнішою, здоровішою. І активнішою.

Один пагін потягнувся до краю стола. Повільно, невпевнено — і сповз униз, торкнувся підлоги. Листок на кінці розправився і почав протирати дошки. Повільно, методично, по колу. Наче ганчірка.

— Вона... прибирає? — Емілі нахилилася ближче.

Другий пагін дотягнувся до підвіконня. Третій — до вікна. Листя розгорталося на склі й рухалося зліва направо, знімаючи пил. Четвертий пагін обвив ніжку стільця і старанно протирав кожну поверхню, до якої міг дістати.

За хвилину кімната номер п’ять мала найчистішу підлогу, найблискучіше вікно і найретельніше протерті меблі в усій таверні. Папороть працювала з ентузіазмом і швидкістю, яких я не бачила навіть у найстаранніших служниць Оскури.

— Це... — Емілі дивилася круглими очима, притиснувши руки до грудей. — Це ж найдивовижніша річ, яку я бачила в житті! Можна мені її? Будь ласка. Я буду доглядати, годувати, поливати, розмовляти з нею перед сном...

— Є проблема, — зауважила я, спостерігаючи, як п’ятий пагін знайшов павутину в кутку і цілеспрямовано її знищив. — Вона потребує постійної магічної підзарядки. Як тільки магія вичерпається — вона повернеться до звичайного стану. Або зів’яне.

— Можна спробувати накопичувач для побутових артефактів, — запропонував Рей.

Емілі подивилася на нього з виразом, який зазвичай адресують рятівникам і героям.

— Тату, татку! Піднімися, подивися!

Вона зникла за дверима — рудий вихор, стукіт підборів по сходах, голос, що долинав знизу. Ми з Реєм залишилися наодинці з папороттю, яка тепер вправно полірувала ручку шафи.

— Чиста, — сказала я. — Старанна. Працьовита. Повністю байдужа до тебе.

Рей кивнув. Ми обоє дивилися на рослину. Рослина ж «дивилася» на пляму на стіні й уже повзла до неї.

— Не Патриція, — тихо мовив він.

— Не Патриція, — погодилася я.

***

Ми обідали внизу. Ґаррош приніс тушковану баранину з травами, свіжий хліб і густий соус, від аромату якого Рей ненадовго втратив свою звичну маску байдужості й ледь помітно повів носом.

Я жувала і думала. Експеримент не провалився — він дав результат. Просто не той. Очисне закляття у поєднанні з ростом створювало слухняну рослину-помічника. Але не хижака. Не Патрицію. Чого не вистачало? Якого компонента?

І тоді я згадала.

Провулок. Перший день у Вайтстоуні. Грабіжники. Ліана, яка замість того, щоб атакувати Рея, поповзла до нього на плече і почала мурчати, наче домашня тваринка. Та сама ліана, яку я виростила в гніві, у стресі, з неконтрольованим викидом магії.

І ще дещо. Рей. Який спокійно стояв і чухав зубасте чудовисько по стеблу, наче це було найбуденнішою справою.

— Рею, — покликала я, відклавши виделку. — Тоді, у провулку... Ліана, яка до тебе потягнулася. Як ти не побоявся її торкатися? У неї були зуби. Око. Слина. Вона могла відкусити тобі руку.

Рей доїв шматок хліба. Промокнув губи серветкою. І всміхнувся. Не тією ледь помітною тінню, яку я зазвичай вловлювала на його обличчі, а справжньою, щирою усмішкою, від якої в кутиках очей зібралися зморшки.

— Я боявся, — зізнався він.

— Не було схоже.

— Я вмію приховувати почуття. Але побачити твоє обличчя в ту мить — воно було того варте.

— Моє обличчя було цілком нормальним.

— Ти мала шокований вигляд.

— Я не була шокована.

— Ти стояла з роззявленим ротом.

— Рот був стулений.

— Трохи розтулений.

— То я просто дихала. Люди іноді дихають, Рею, це природна фізіологічна функція.

— Через рот. І з виразом цілковитого ошелешення.

— Ти вигадуєш.

— У мене чудова пам’ять.

Я відкусила хліб із такою силою, наче він був у чомусь винен. Рей відпив чаю. На мить між нами запала тиша — але не та незручна, пульсуюча, як після тих цукерок. Легка. Робоча. Наша.

— Нам треба знайти ту ліану, — мовила я. — Той самий провулок. Та сама рослина. Вона реагувала на тебе — єдина, крім Патриції. Можливо, саме в ній є те, чого бракує.

Рей кивнув. Ми доїли й розрахувалися. Емілі махала нам із порога, притискаючи до себе горщик із папороттю-прибиральницею, яка вже заходилася протирати її комір.

Провулок я знайшла не одразу — через заплутану топографію Вайтстоуна, — але все ж відшукала. Той самий вузький прохід між будинками, ті самі діжки з квітами, та сама арка праворуч.

Ліани не було.

— Можливо, зрізали, — припустив Рей, торкаючись стіни. — Або засохла без магічного підживлення. Минуло понад місяць.