Розділ 38(частина 1). Про старанну зелень та таємниці за спиною

Неділя. Десята ранку. Сонце висіло над Вайтстоуном яскравим жовтим диском і старанно освітлювало кожну клумбу, кожну діжку з квітами й кожного перехожого, який мав необачність вийти на вулицю без капелюха. Я йшла до «Бронзового ключа» швидким кроком, тримаючи під пахвою блокнот із нотатками. Всередині вирував специфічний азарт — суміш передчуття відкриття і цілком раціонального страху, що щось таки вибухне.

Двері таверни знайомо скрипнули. Усередині пахло свіжим хлібом, воском і особливим ранковим спокоєм, притаманним трактирам перед обіднім напливом — коли столи ще порожні, підлога волога після миття, а мідні світильники горять ліниво, упівсили.

Рей сидів у кутку біля вікна. Перед ним — чашка чаю, над якою піднімалася тонка спіраль пари. Він дивився у стіну із зосередженою відсутністю в погляді: тіло тут, а думки — десь на іншому континенті. Можливо, на його рідному крижаному архіпелазі.

Я помітила його, але спершу підійшла до стійки. Пріоритети.

Ґаррош Флінт за стійкою втілював монументальну незворушність — мабуть, тренував цей погляд щоранку перед дзеркалом. Руда борода охайно розчесана. Рушник через плече. Обличчя людини, яка прокинулася о п'ятій, уже зварила суп, замісила тісто і філософськи прийняла факт існування всесвіту — але все одно ним не задоволена.

— Пане Флінте, доброго ранку, — привіталася я. — Як справи?

— Живий, — відповів він із лаконічністю, гідною надгробного напису.

— А кіт?

Ґаррош подивився на мене. В його очах блиснуло щось — не образа, не звинувачення, а глибока втома.

— І кіт живий, — сказав він. — Здоровий. Їсть за двох. Але кімнатні квіти тепер обходить десятою дорогою. Навіть фіалку на підвіконні. Навіть сухоцвіт у вазі. Бачить зелене — і назад, на другий поверх, через чорний хід.

— Мені шкода.

— Не шкода тобі, — буркнув він, але без злоби. — Що треба?

Я пояснила: мені потрібна кімната на кілька годин і кілька папоротей — таких самих, як та, що стояла в моїй кімнаті, коли я тут жила. Ґаррош подумав.

— Папороті є. Залишилося ще кілька, після того як... ту забрали. — Він не уточнив, хто забрав і в якому стані. Делікатність чи самозахист — не знаю. — Можу продати.

— Чудово. І кімнату.

— Другий поверх, п'ята. Ключ — ось.

Я розрахувалася. Монети діловито перекочували по стійці. Ґаррош змів їх так спритно, як тільки може людина, що не звикла лишати гроші на відкритих поверхнях.

Я підійшла до Рея. Він підвів очі — повільно, наче повертався здалеку.

— Йдемо, — сказала я. — Кімната п'ять. Другий поверх.

Рей відставив чай, встав — і раптом зупинився.

— Ти щойно запросила мене піднятися з тобою в кімнату таверни.

— Так.

— Уявляєш, що скажуть, якщо хтось побачить?

Я уявила. Чутки, які й так уже набрали сили середнього урагану, перетворилися б на повноцінне стихійне лихо. «Ксандра Ар'єнталь і Рейнар Глейсборн зняли кімнату в «Бронзовому ключі»!»

— Гірше, ніж є, вже не буде, — сказала я.

— Ти недооцінюєш творчий потенціал пліткарів.

— Справедливо.

Ми обоє подивилися на Емілі, яка якраз виходила з кухні з підносом чистих чашок. Руде волосся стирчало в різні боки, коса гойдалася в такт крокам. Побачивши мене, вона розквітла посмішкою.

— Ксандра! Ти повернулася! А правда, що ти виростила кактус, який стріляє?

— Звідки ти знаєш?

— У моєї кузини подруга навчається на бойовому.

Чудово. Моя слава дійшла до громадського харчування.

— Емілі, — сказала я, — мені потрібна твоя допомога. Піднімешся з нами? Як свідок і асистент.

— Ми проводимо експеримент із папоротями, — додав Рей. — Нічого небезпечного.

Емілі подивилася на нього. Подивилася на мене. Прикусила губу, ніби стримуючи запитання, яке було написане на її обличчі великими літерами.

— Тату, я на другий поверх! — крикнула вона.

З кухні долинуло щось невиразне, але схвальне. Ми піднялися.