Розділ 35. Про павуків у стінах та рефлекси, які не приховаєш.

Тиждень після сварки з Віллоу тягнувся, як загусле зілля — повільно і з неприємним присмаком.

Ми спілкувалися, але інакше. Раніше Віллоу сідала поруч, хихикала, штовхала ліктем, ділилася булочками. Тепер — через одне місце. Ввічливо. Дистанція. Гірше за ворожість, бо ворожість можна зламати, а дистанцію — тільки подолати. А я не могла.

Ренні — обережна, як годинникар із незнайомим механізмом. Не уникала, не ігнорувала, але кожна розмова містила в собі ту ледь відчутну паузу: «я тобі довіряю, але не повністю, і ти знаєш чому».

Тео — скеля. Сів. Мовчав. Був поруч. Нолан тримав дистанцію із солідарності з Віллоу, але бив тих, хто говорив про мене гидоту. Суперечлива людина. Я його поважала.

Серед цього всього я продовжувала шукати.

Павуки нишпорили. Уже семеро — маленькі, непомітні, розкидані по Академії. Три — у підвалах під східним крилом. Один — у вентиляційній шахті. Один — на горищі. Один — біля кабінету ректора. Один — новий, знайдений у бібліотеці, великий і терплячий, якого я відправила вздовж зовнішньої стіни.

Результати мізерні, але не нульові. Павук у вентиляції знайшов протяг — легкий, ледь відчутний рух повітря, що йшов не з відомого джерела. Протяг означав простір. Простір, якого на планах немає. Я записала координати — приблизні, наскільки можна визначити очима істоти, яка бачить рух краще за деталі, — і відправила другого павука тим самим шляхом, ближче.

Другий дійшов далі — і зв'язок обірвався. Занадто далеко. Я втратила його — маленьку сіру крапку в темряві — і відчула короткий спалах роздратування, невідповідний масштабу втрати. Це був павук. Просто павук. Він знайде дорогу назад. Або ні.

Але протяг був. Десь у стінах під східним крилом був простір, куди йшло повітря. І мені потрібно знайти, звідки.

На зіллєварінні хтось знову підкинув щось у мій котел.

Цього разу — рідину. Оліїсту, безбарвну, без запаху. Я помітила лише тому, що зілля змінило консистенцію — стало в'язкішим, із маленькими бульбашками, яких не мало бути.

Припинила роботу. Озирнулася — шістнадцять студентів, кожен зайнятий своїм. Жодної вини на жодному обличчі. В Оскурі отруйниці теж мали обличчя ангелів — це частина професії.

Тиндаль підійшов, зазирнув у котел.

— Олія?

— Жирова основа. Хтось додав.

Він подивився на клас. Довгим, важким поглядом, від якого кілька студентів перестали дихати. Потім — на мене.

— Після уроку. У мій кабінет.

У кабінеті Тиндаля пахло зеленню, хімікатами й тим сухим цинізмом, який цей чоловік випромінював як природний фон.

— Те що чутки про мене і вас нісенітниця, розумыє кожен хто має краплю мізків але мізки — дефіцитний товар серед студентів.— сказав він без преамбул.— Гірше інше. Хтось знає про ваші фінансові умови. Це закрита інформація — доступ мають деканат, бухгалтерія і ректор. Хтось або зламав систему, або має джерело. І це мене турбує значно більше, ніж те, що про мене думають першокурсники.

Я думала те саме. Беатріс — ілюзіоністка. Ілюзіоністи працювали зі сприйняттям — а це означало, що вони вміли бачити те, що інші ховали, і ховати те, що інші бачили. Якщо у неї були зв'язки в адміністрації — або серед старших ілюзіоністів, які знали, як витягувати інформацію з людей непомітно...

— Ваша угода легітимна, — продовжив Тиндаль. — Задокументована. Ви надаєте послуги — Академія оплачує навчання. Бізнес.

— Дякую, що підтримуєте.

— Не дякуйте. Я захищаю свої інтереси. Ваша есенція коштує більше за навчання десяти студентів. Якщо вас виженуть — я втрачу найцікавіший дослідницький матеріал за останні сто п'ятдесят років. — Він зняв окуляри, протер. — Крім того, мені цікаво, що ви виростите наступного разу. Меліса, снодійний кактус... у мене вже полиця з вашими витворами. Я навіть табличку замовив.

— Яку?

— «Колекція Ар'єнталь. Не чіпати. Може вкусити».

Я ледь не всміхнулася. Тиндаль підтримував мене не з доброти — а з тверезого розрахунку. І це було надійнішим.

Четвер. Фізична підготовка. Ворстон оголосив пробні спаринги.

— Без магії. Без зброї. Руки і голова. Завдання — зупинити атаку і відійти. Не перемогти — вижити.

Мені дістався Картер — тихий хлопець із моєї групи, непримітний, із тим виглядом людини, яка звикла бути фоном. Я ніколи з ним не розмовляла. Він ніколи не дивився на мене. Зараз — дивився. І те, як він став у стійку — широко, впевнено, з нахилом, який не був навчальним — сказало мені більше, ніж його мовчання за два тижні.

Він атакував першим. Різко, жорстко. Не в плече — в голову. В обличчя. Це не був навчальний удар. Це була агресія — справжня, з вагою тіла за кулаком, з наміром вкласти все.

Рефлекс.

Я не думала. Тіло думало за мене — десять років Цитаделі, де удар у голову означав не «спаринг», а «виживи або здохни». Де інструкторки-жриці не зупиняли бій після першої крові — вони зупиняли після другої. Де «милосердя» було словом, яке вживали лише з іронією.

Ухилення — вліво, на п'ять градусів, рівно стільки, щоб кулак пройшов повз. Перехоплення руки — зап'ясток, поворот, натяг. Крок усередину — в його простір, туди, де він не чекав мене побачити. Підсічка — ногою по щиколотці, коротка, різка.

Картер полетів на землю. Швидко. Безшумно.

Моя рука — на його горлі. Не тиснула. Просто лежала. Але положення — коліно на його грудях, пальці на горлі, центр ваги зміщений так, що одне натискання і...

Тиша.

Я опритомніла за секунду. Холод — не від магії, від усвідомлення. Холод, який розлився від шлунка до кінчиків пальців, коли я зрозуміла: я щойно на очах у шістнадцяти людей і викладача зробила те, чого дівчина з прикордоння не може зробити. Ніколи. За жодних обставин.

Прибрала руку. Відступила. Встала.

Картер лежав на піску і дивився на мене знизу з виразом людини, яка зрозуміла, що помилилася, але не в тому, в чому думала.

— Ар'єнталь, — Ворстон стояв за два кроки. Шрам на його обличчі здавався білішим. — Звідки у вас ця техніка?