Розділ 34. Про чутки, які ростуть швидше за мої фікуси, та правду, яку важко приховувати

Чутки — як бур’ян. Можна вирвати один пагін, але за ніч виростуть десять, і частина з них обов’язково виявиться отруйною.

Через тиждень після випадку з кактусом мої особисті «бур’яни» доросли до висоти, з якої мене вже неможливо було не помічати. Вони обвили мене, як Патриція обвиває Рея — методично, настирливо, по пагону на день.

Почалося з класики: «прізвище купила», «звідки знає ельфійську», «зміюка». Я тримала обличчя. Потім — «звабила Глейсборна», «і до Кайдена підбирається», «бідолашна Беатріс страждає». Я тримала обличчя і думала про своє. А потім з’явився шедевр. Той, що змушує визнати: у цьому жанрі в Беатріс справжній хист.

«Ар’єнталь не платить за навчання. І ви не замислювались, чому? Ходить до Тиндаля в кабінет. Одна. Вечорами».

Я дізналася про це від Ембер. Вона сіла навпроти мене в їдальні з виразом людини, яка несе погану новину і не знає, як зробити її менш кепською. Поруч з нею  Ренні з хірургічною точністю пластувала м'ясо на своїй тарілці. Її ніж стукав по кераміці — ритмічно, сухо, як метроном.

— Кажуть, що ти не платиш за навчання, — прошепотіла Ембер, не піднімаючи очей. — І що це підтверджує... ну...

— Що?

— Ну... тебе і Тиндаля.

Я поклала ложку. Повільно. Акуратно. І дозволила собі рівно три секунди внутрішнього реготу.

Тиндаль. Людина із зеленими плямами на рукавах. Людина, яка вітає студентів фразою «якщо ви не комісія — я зайнятий». Людина, яка, побачивши сумнівне зілля у Вайтмора, радше виллє його в мийку, ніж витратить зайву секунду на розмову. І ось цю людину чутки малювали в ролі пристрасного коханця.

Хтось має дуже багату уяву, або дуже погане зілля ясності, або і те, і інше.

— Ембер, — сказала я. — Подумай. Серйозно. Увімкни всю свою уяву і подумай. Тиндаль? Серйозно?

— Я... я не про це, — Ембер зблідла. — Я не кажу, що вірю. Я кажу, що інші...

— Я знаю, що ти не віриш. А до Тиндаля, сподіваюся, чутки не дійдуть, бо він помре або від сміху, або від приниження. Шанси — один до одного.

За плітками про Тиндаля стояла одна річ, яка насправді мене зачепила: хтось знав про мої фінанси. А мої фінанси були закритою інформацією. Щоб дізнатися деталі, потрібен доступ. Не плітки, не здогадки. Доступ. У Беатріс було джерело в адміністрації.

Поки я це перетравлювала, біля столу з’явилася Віллоу. Сіла. тарілку з таким стукотом, що ніж Ренні на мить збився з ритму.Подивилася на мене — і я зрозуміла, що наступні п’ять хвилин будуть значно гіршими за вигадки про Тиндаля.

Віллоу ніколи не вміла приховувати емоції. Вони жили на її обличчі відкрито, без фільтрів, з тим же завзяттям, з яким вона їла тістечка. Зараз на її обличчі оселилася образа.

— Ксандро. Ти не платиш за навчання?

Тон — рівний, холоднуватий. Незнайомий.

— Ні. У мене угода з Академією через Тиндаля. Мої послуги — в обмін на навчання.

— І ти не вважала за потрібне нам про це сказати.

Не запитання — звинувачення. Тихе, ввічливе, від якого болить дужче, ніж від крику.

— Не було приводу, — сказала я.

І почула, як це звучить. Тонко. Фальшиво. Як виправдання, яке таким не є.

— Не було приводу, — повторила Віллоу. — За два тижні дружби. Ми розповідали тобі все. Про сім’ї. Про гроші. Нолан показував рахунок за підручники й сумував, що витратив більше, ніж планував. А ти сиділа і... мовчала. Бо не було приводу.

У неї тремтіла нижня губа. Не від злості — від образи. Від того відчуття, коли ти впустила людину ближче за інших, а потім виявилося, що вона не зовсім та, ким ти її уявляла.

— Я не брехала.

— Ні. Ти просто не говорила. — Вона підвелася. Тарілка залишилася — повна, недоторкана. — Це ж зовсім інше, правда?

Пішла. Я дивилася їй у спину і думала: ні, Віллоу. Не інше. Ти маєш рацію. Не говорити — це теж форма брехні. Просто тиха, чемна і з чистими руками.

Ренні почекала  поки Віллоу відійде на достатню відстань і підняла погляд. Спокійний, прямий, без злості — але і без тієї теплоти, яка раніше ховалася за її стриманістю.

— Про що ще у тебе «не було приводу» розповісти?

Тиша. Я мовчала. Бо відповідь була б довшою за мовчання і набагато страшнішою.

Ренні чекала. Десять секунд. Двадцять. Потім кивнула — коротко, чітко, як шестерня, що клацає на місці.

— Зрозуміло. — Підвелася. — Ти подруга, Ксандро. Але подруга, яка щось приховує. І поки не скажеш, що саме — між нами буде ось це.

Пішла за Віллоу. Я дивилась на дві порожні тарілки навпроти й розуміла: це, мабуть, найакуратніша сварка в моєму житті. Без битого посуду, без крику — просто дві порожні тарілки, рівний тон і «між нами буде ось це». Ввічливість ранить глибше.

Ембер сиділа навпроти й крутила серветку. Папір тихо тлів — маленька цяточка вогню на куточку. В Ембер була кров дракона — вогняного, далекого, ледь помітного. Достатньо, щоб стрес виливався маленькими підпалами. Зазвичай горіли серветки. Іноді — конспекти. Одного разу — шнурок черевика на нозі професора Кварца, який потім цілу пару обнюхував дошку, не розуміючи, звідки тхне паленим. Нам довелося вдати, що ми теж заінтриговані цим питанням.

— Ой, — вона загасила серветку. — Вибач.

— Нічого.

— Я не вірю тому, що кажуть, — промовила вона. — Але щось правдиве таки є, так?

— Так, — відповіла я. Бо брехати Ембер, яка щойно спалила серветку від хвилювання за мене, було б підлістю.

На обіді Тео сів навпроти. Мовчки. Він був єдиним, хто нічого не запитав. Просто сидів поруч. Потім, між другою і третьою ложкою, сказав:

— Знаю, що таке чутки.

Я підняла голову.

— Батько — коваль. Мати — звичайна людина. Без магії. Без Бачення. Нуль. А я народився вогневиком. Сильним. — Він жував спокійно. — Чутки тривали десять років. Що мати зрадила батька з вогняним лордом. Що мене підмінили. Що мати — відьма. Що батько — рогоносець. Десять років. Батько мовчав і кував. Мати мовчала і тримала дім. Усе минуло. Бо правда залишається. А чутки вмирають. Завжди.