Розділ 33(частина1). Про кактуси та розмови, яких не уникнеш

Субота.
Оранжерея зустріла мене знайомими запахами — вологого ґрунту, квітів, тепла під скляним дахом — і знайомими обличчями покараних старшокурсників, які вже третій тиждень збирали попелиць зі стелажа №3 банками та пінцетами. Їхні обличчя набули того специфічного виразу людей, яким снилися попелиці і які вже не були впевнені, що це сон.
— Стелаж три, — сказав Тиндаль, навіть не повернувшись до них. — Кожну до одної.
— Пане Тиндалю, — високий покаранець, Салліван, підняв руку з приреченою відвагою. — Ми їх збираємо третій тиждень. Їх не меншає. Вони... розмножуються.
— Так. Це те, що роблять попелиці. Збирайте швидше.
Мені — кактус.
Тиндаль поставив горщик переді мною з виразом ученого, який знає, що експеримент може закінчитися вибухом, але все одно натискає кнопку.
— Минулого разу меліса вийшла м’якою і без сюрпризів. Сьогодні — кактус. Інша основа. Інша біографія. Мета та сама: лікувальний намір.
— А що робити, якщо...
— Якщо вийде нелікувальний? — він поправив окуляри. — Мейв! Чи можете стати поруч?
Професорка Мейв — вона забігла за травами — підійшла з м’яким цілительським спокоєм.
— Чого очікуємо?
— Будь-чого, — чесно відповів Тиндаль. — Ар’єнталь — це завжди «будь-що».
Я поклала долоні на горщик. Кактус був маленьким, круглим, зухвало колючим. Витривала рослина. Впевнена в собі. В Оскурі були схожі — тверді, живучі, з токсичними колючками. Вони виживали там, де все інше засихало і гнило.
«Цілюще. Зцілення. Спокій. М’яке. Лікувальне».
Магія пішла — і я відразу відчула різницю. Кактус не був мелісою. Меліса хотіла бути м’якою — це було в її природі, як тепло в сонячному промені. Кактус не хотів бути м’яким. Кактус хотів бути небезпечним. Він усе своє коротке рослинне життя тільки й робив, що був небезпечним, і мій намір «лікуй» зсунувся під його впертим характером, як нога на мокрому камені.
«Лікуй» перетворилося на «захищай». «Спокій» — на «виживай».
Кактус набряк. Колючки видовжилися. Стебло напружилося, як м’яз перед ударом.
— Ар’єнталь, — тихо сказав Тиндаль, — може, вар...
Ппх.
Колючка вилетіла з кактуса з тихим свистом. Маленька, тонка, швидка — як дротик з отрутою, тільки замість отрути в ній було... що? Це ми дізналися за пів секунди.
Колючка влучила Саллівану в спину. Він саме стояв, нахилившись над стелажем із пінцетом і попелицею — сконцентрований, зосереджений, нарешті в гармонії зі своєю каральною місією. Удар був ледь відчутний — укол, не більше. Салліван випростався, розвернувся з відкритим ротом, і на його обличчі промайнуло здивування — чисте, щире, дитяче здивування людини, яка не розуміє, чому підлога раптом нахилилася.
Він упав. Повільно, м’яко, з тією граційністю, яка буває лише в тих, хто засинає стоячи. Пінцет дзенькнув об кам’яну підлогу. Попелиця, затиснута в ньому, визволилася і побігла — переможно, тріумфально, зі швидкістю істоти, яка усвідомила: свобода є, і вона прекрасна.
Ппх. Ппх.
Дві колючки — одна за одною. Перша влучила в Харвіна, який, звісно, саме проходив повз. Цей хлопець мав унікальний талант опинятися в зоні ураження кожного мого експерименту — мабуть, це був його дар, його покликання, його хрест. Він видав коротке «о», поставив горщик, який тримав, на стіл і сів на підлогу з виразом людини, яка прийняла свою долю і не має наміру з нею сперечатися. Потім ліг і заснув — з виразом тихого умиротворення.
Друга колючка дістала Лілу — тиху дівчину з мого ряду, яка стояла за три метри і лише повернула голову подивитися, що за шум. Не встигла навіть злякатися — просто моргнула, зітхнула і м’яко осіла на підлогу, притулившись спиною до стелажа. Вираз обличчя — розслаблений, спокійний. Сон.
— Нікому не рухатися, — різко сказав Тиндаль.
Усі завмерли. Кактус стояв у горщику — маленький, надутий, із колючками, спрямованими в різні боки, готовий до наступного залпу. Задоволений собою. Гордий. Якби рослини мали обличчя — він би зараз усміхався.
Тиндаль присів біля Саллівана, перевірив пульс. Мейв — біля Харвіна і Ліли. Пальці на зап’ястя, перевірка зіниць.
— Сплять, — сказала Мейв із тим м’яким здивуванням, яке буває у цілителів, коли пацієнт здоровіший, ніж очікувалося. — Глибоко, міцно. Серцебиття рівне. Дихання спокійне. Якщо це отрута — вона до своїх жертв ставиться з материнською ніжністю.
— Не отрута, — Тиндаль підвівся. Подивився на кактус, потім на мене. На його обличчі — та суміш наукового захвату і філософської втоми, яку я вже добре знала. — Снодійне. Миттєвої дії. Доставка — метальна. Дальність — три-чотири метри, судячи з Ліли. Тривалість — перевіримо, коли прокинуться.
Він відкрив блокнот і записав. Потім закрив.
— Ар'єнталь. Ви хотіли цілющу рослину.

— Так.

— Ви отримали снодійну зброю дальнього бою.

— Я думала про зцілення.

— Ваша магія, очевидно, вирішила, що найкращі ліки — це примусовий сон. — Він закрив блокнот. — Добре, що це снодійне, а не отрута. — Пауза. — Наступного разу — захисні бар'єри, руни безпеки. І, мабуть, шоломи. Забираю.

— До колекції?
— До колекції.
Кактус поїхав на полицю, де вже стояли фікус-утікач, мутована кропива і меліса. Полиця Ар’єнталь. Тиндаль ще не назвав її так офіційно, але я бачила, як він подивився на цей ряд горщиків — із тим виразом батька, який дивиться на дитячі малюнки і водночас пишається та лякається того, що буде далі.
Харвін прокинувся за двадцять хвилин. Сів, озирнувся, побачив, що лежить на підлозі оранжереї, побачив мене — і на його обличчі відбулося те, що я б описала як «прискорене проходження п’яти стадій прийняття»: заперечення (одна секунда), злість (пів секунди), торг (миттєвість), депресія (зітхання) і прийняття (він встав і обтрусив мантію).
— Знаєш, Ар’єнталь, — сказав він, — у мене починає складатися враження, що ти ведеш рахунок. Фікус на ботаніці — раз. Кактус сьогодні — два. Що буде втретє?
— Сподіваюся, щось лікувальне. Це, власне, те, що я кожного разу намагаюся зробити.
— Утішно. Наступного разу принусу подушку і ковдру — на випадок, якщо знову засну на підлозі.
Ліла прокинулася за двадцять п’ять хвилин — збентежена, але відпочила. Салліван — за тридцять, із виразом людини, яка чудово виспалася і готова заявити, що це був найкращий сон у її житті, якби вона пам’ятала, як заснула.
— А мої попелиці? — він підняв порожній пінцет.
— Втекли, — байдуже сказав Тиндаль. — Збирайте заново. І стійте далі від Ар’єнталь. Це порада, яку я даю безкоштовно, але лише один раз.