Розділ 32. Про цукерки з несподіванками та сміх, якого не чекаєш.

Магія протягом тижня поводилася краще. Не ідеально — бо ідеально для мене означало б повну відсутність інцидентів, а такого ще не було жодного разу. Але на зіллеварінні тричі поспіль зілля вийшло правильного кольору. 
Майже.
Меліса на ботаніці знову виросла м’яко, без зубів, без сюрпризів. Фікус у горщику Тиндаля перестав клацати на кожного — тепер клацав лише на Харвіна. Я не мала нічого проти: у Харвіна був той тип посмішки, від якої хочеться перевірити, чи на місці гаманець.

Тиндаль повернув реферат. Чотирнадцять із п’ятнадцяти.

— «Значною мірою» — прийнятне формулювання, — сказав він. — Хоча я б віддав перевагу «за певних умов і під наглядом компетентного фахівця». Але це довго писати.

Чутки тим часом не зникли — навпаки, почали набирати форми. Вже не просто шепотіння — а фрази, які долітали до мене уривками, коли я проходила повз групки студентів. «...кажуть, покровитель на четвертому курсі...», «...бачили, як Глейсборн виходив від неї...», «...і до Кайдена підбивається, і взагалі...»

Я зупинилася біля вікна й дозволила собі п’ять секунд роздратування. П’ять секунд — це максимум, який можна витратити на чужу дурість, не втративши власної гідності. Потім продовжила йти.

Логіка чуток була водночас простою і підлою: Ксандра Ар’єнталь — дівчина нізвідки, з прізвищем, яке важить більше за неї саму, — звабила Рейнара Глейсборна, четвертокурсника зі стихійного факультету. І Кайдена теж, мабуть, для комплекту. Бідолашна Беатріс страждає. А Ксандра — зміюка, яка обвиває наївних хлопців і тягне з них... що саме — чутки не уточнювали, бо конкретика вбиває добрий наклеп.

В Оскурі мене б це розсмішило. Там жінка, яка тримала двох чоловіків одночасно, вважалася не «зміюкою», а «ефективним управлінцем». Різниця культур. Тут — я обрала ігнорування. Не тому, що не зачіпало — а тому, що реагувати означало б визнати, що воно варте реакції.

П’ятниця. Рей прийшов увечері з маленькою дерев’яною коробкою з різьбленим написом: «Кондитерська Монтеро — вибір для поціновувачів». Він поставив її на стіл поміж книгами і моїми нотатками про підвали.

— Тестування, — сказав він, сідаючи. Патриція вже повзла до нього — пагін за пагоном, ритуально, з мурчанням. — По дві кожного виду. Одна тобі, одна мені.

Я відкрила коробку. Два ряди цукерок — темний шоколад, молочний, з горіхами, з ягодами, з чимось помаранчевим, з чимось зеленим. Кожна в окремому паперовому гніздечку, акуратна, красива — ручна робота.

— Ти приніс набір цукерок для порівняльного дослідження.
— Саме так.
— Чому?
— Мені цікаво, що тобі сподояється, — відповів він з тією прямотою, яка іноді проривалася крізь його звичну стриманість і залишала мене без відповіді.

Ми почали з темного шоколаду. Гіркуватий, щільний, з довгим присмаком — мені сподобався. Рей кивнув. Молочний — занадто солодкий. Я поморщилася. Він теж. Я подумала: збіг. Але збігів між нами вже накопичилося забагато для випадковості.

Зелена — м’ята, різка, свіжа, від якої на мить стало холодно в роті.
— М’ята — як ти, — сказала я, не подумавши.

Він подивився на мене. Я подивилася на нього. І зрозуміла, що сказала це вголос, при свідкові (Патриція рахується, бо все розуміє), і не можна вже засунути це назад.

— Різка? — запитав він.
— Холодна, — сказала я. — Але приємна.
Він ледь помітно підняв куточок рота.

Остання пара. Округлі, в темній глазурі, без ознак того, що всередині. Він узяв свою. Я — свою. Надкусила. Удар. Не фізичний — смаковий. Рідина всередині — різка, гаряча, з присмаком, який вибухнув у роті, пішов у ніс, скотився горлом. Тіло відреагувало раніше за мозок — скоротилося, стиснулося, відкинулося, як від ляпаса.

Алкоголь. У цукерці був алкоголь.

Я проковтнула рефлекторно — і кров кинулася в обличчя, шлунок зробив спробу повернути все назад, і десь глибоко всередині прокинулося те давнє, дитяче, оскурське — не думка, а пам’ять тіла.

В Оскурі алкоголь — це те, чим напоюють того, кого ведуть на вівтар. Солодка отрута, що притупляє волю й робить жертву покірною. Жриці не пили ніколи. Алкоголь пахнув жертвопринесенням. Пахнув тим моментом, коли людина перестає належати собі. Я цього ніколи не скажу. Нікому. Ніколи.

Але обличчя моє, мабуть, говорило достатньо. Бо Рей, який спокійно жував свою цукерку, подивився на мене — і відбулося те, чого я не бачила жодного разу за всі ці тижні. Він засміявся.

Не усміхнувся. Не видав той стриманий, ледь помітний звук, який я навчилася виловлювати. Засміявся — раптово, коротко, відкрито, так, що голова відкинулася назад, плечі здригнулися, і все його обличчя — це вічно контрольоване, вирізьблене з льоду обличчя — змінилося. З’явилися зморшки біля очей, яких я ніколи раніше не бачила. Рот, який виявився здатним на щось, окрім рівної лінії. Він мав вигляд молодшого, живішого, справжнього — людини, а не статуї з інеєм на плечах.

Одна секунда. Гаряча, різка. Хотілося образитися, але за мить я зрозуміла: він сміється не з мене. Його сміх був щирим і нестримним. Здається, моя реакція стала причиною того, що його витримка дала збій. Він виглядав розгубленим, наче сам не очікував від себе такої відвертості й тепер не знав, як повернути собі звичну стриманість.

Сміх урвався. Він зустрівся зі мною поглядом — і миттєво осікся, наче шкодуючи про свій порив. Веселощі зникли, поступившись місцем напруженій ніяковості.

— Вибач, — швидко, серйозно. Стримана маска повернулася на місце, але вже не здавалася такою незрушною. — Я не знав, що тобі... це було негарно з мого боку, я... мені не варто було... вибач.

Він вибачався так щиро — і так невміло, нагромаджуючи слова одне на одне, перебиваючи сам себе, плутаючи порядок, — що я дивилася і не могла повірити: це та сама людина, яка зазвичай виглядала настільки відчуженою й холодною, що поруч із нею хотілося мимоволі вирівняти спину й замовкнути.

Я не витримала. Засміялася. Від його вибачень. Від нагромадження «вибач» і «мені не варто було». Від того, що Рейнар Глейсборн щойно панікував через звичайну цукерку.