Розділ 31. Про косі погляди, лук для початківців та павуків, яких ніхто не помічає

Понеділок минув без інцидентів — якщо не рахувати того, що на зіллєварінні мій котел підозріло булькнув на етапі каталізатора, і зілля набуло бурштинового відтінку замість золотого. 
— Перетримала каталізатор, — сказав Тиндаль і записав щось у журнал.
Для мене це вже був результат, яким можна пишатися. 
Реферат він прийняв мовчки, поклав на стос і зауважив:
— Прочитаю до середи. Якщо ви написали «повністю» — знімаю бал.
— Я замінила на «значною мірою».
— Розумно.

Ельфійська — рутина. Математика — рутина. Формули Кварца на дошці, які він креслив зі швидкістю, що передбачала: усі за ним встигають. Ніхто не встигав. Навіть Ренні, яка зазвичай записувала з хірургічною точністю, двічі зупинялась і тихо казала щось, від чого Нолан поруч здивовано піднімав брови — мабуть, не підозрював, що сестра знає такі слова.

Вівторок — історія. Професор Ллойд, сивий чоловік із голосом, здатним угамувати навіть Нолана, розповідав про «Ельфійське відступлення». Майже двісті років тому ельфи покинули континент, відгородилися завісою у своїх лісах і замовкли.

— Однак, — він зняв окуляри й протер їх хусткою, — минулого тижня стало відомо, що ельфійська рада вперше за двісті років погодилась прийняти дипломатичну місію від континенту. Ба більше — є підстави вважати, що переговори вже тривають.

Аудиторія загуділа. Живі ельфи. Дипломатія. Це була новина з тих, що змінюють карту світу.
— Але ж ельфи живуть понад вісімсот років, — озвався хтось із заднього ряду. — Тобто ті, хто пішов тоді, — вони ще живі?
— Більшість — безумовно, — кивнув Ллойд. — Для ельфа двісті років — це приблизно те саме, що для нас — двадцять.

— Думаєш, вони приїдуть? — прошепотіла Віллоу. — Живі ельфи? Сюди?
— Можливо.
— Ти не надто схвильована.
— Я дуже стримана, — відповіла я, і це було правдою. Стримана — бо всередині кричало і штовхалось стільки думок одночасно, що випустити хоч одну означало б випустити всі.

У середу я почала помічати шепотіння, але обрала ігнорування. Не з гордості й не з байдужості, а з прагматизму. Поки чутки залишаються чутками, вони не варті уваги. Поки ніхто не підходить і не каже щось в обличчя — це лише шум. Фон. Дощ за вікном, від якого можна сховатися, якщо знаєш, де стоять стіни.
В Оскурі мати казала: «Чутки — як дощ. Стоїш і дивишся на хмари — промокнеш. Йдеш далі — висохнеш». Мати, звісно, ходила з парасолькою із кинджалів, але принцип лишався.

На великій перерві я зайшла в порожню аудиторію, сіла на підвіконня і зосередилась. Павук — маленький, сірий — сидів у кутку. Я розплющила очі ширше, сфокусувала магію — тонкий потік, не рослинний, а тваринний. Ельфійська частина мене потяглася до нього — обережно, без тиску.

Контакт. На мить — два погляди: мій і його. Аудиторія — величезна, розмита по краях, але контури чіткі. Я спрямувала його: під двері, в коридор, уздовж стіни, до сходів униз. До підвалів.

Павук рухався повільно, притискаючись до стіни. Пил. Рівний, без жодних слідів. Якщо тут і був прохід — ним не користувались дуже давно. Зв'язок ослаб — павук зайшов занадто далеко. Я відпустила його з тихим подихом втоми. Маленький розвідник пішов далі самостійно — мабуть, шукати мух.
Цього разу — нічого. Але Академія велика, а павуків багато.

Четвер — фізична підготовка. Ворстон зустрів нас новиною:
— Зброя дальнього бою. Кожен обере собі своє. Хто має досвід — кажіть чесно, не морочте мені голову.

Метальні ножі. Стилет. Три в ряд, у ціль із двадцяти кроків. Це я вміла — в Цитаделі з десяти років, обов'язково, без обговорень. Але дівчина з прикордоння не кидає ножі, як навчена вбивця.
— Лук, — сказала я.
— Досвід? — Ворстон дивився на мене тим своїм оцінювальним поглядом.
— Стріляла кілька разів. Стріла летить, але не обов'язково туди, куди я хочу.
— Чесно?
— Чесно.

Лук був тією зброєю, з якою я справлялась посередньо. В Оскурі він вважався повільним: поки натягнеш тятиву — тричі заріжуть. Жриці віддавали перевагу ножам, отруйним голкам  і тому, що мама ніжно називала «дипломатією близької дистанції».

— Ліва тримає. Права тягне. Плече вниз. Лікоть угору. Не стискайте лук так — він вам не ворог. Поки що.

Я натягнула тятиву. Естеронські луки були довшими за оскурські, з іншою дугою. Приціл. Видих. Постріл. Стріла встромилась у дерев'яну стійку за метр правіше.
— Мимо, — сказав Ворстон.
— Я попередила.
— Ще раз.

Друга стріла — ближче. П'ята — у коло. Тіло адаптувалось, м'язи запам'ятовували чужу геометрію.
— Для першого разу — терпимо, — підсумував Ворстон. — Через місяць хочу бачити стабільне коло.

Віллоу поруч тримала лук так, ніби це було щось живе і вороже.
— Він не кусається, — заспокоїла я її.
— Ти теж так казала про фікус, — відрізала вона і випустила стрілу, яка встромилась у землю за три кроки.
— Гравітація, — прокоментував Ворстон. — Ваш головний ворог. Стрілу треба піднімати вище.

Вайтмор обрав арбалет. Натиснув спусковий механізм — болт влучив в дерев'яну стійку за мішенню. Ту саму, в яку я влучила першою стрілою.

— Вайтморе,  — Ворстон подивився на стійку. — Ви із цією стійкою маєте особисті рахунки?
— Ні, пане.
— Тоді чому ви стріляєте в неї, а не в мішень, яка стоїть на три метри лівіше й спеціально пофарбована, щоб навіть сліпий помітив?
— Він... мабуть, не того... — Вайтмор засмучено дивився на арбалет.
— Не звинувачуйте зброю. Вона стріляє туди, куди її спрямовують.

Наприкінці заняття Ворстон вишикував нас:
— Підсумок. Четверо влучили в мішень. Решта — в стійку, в землю чи в повітря. Вайтморе, я не знаю, куди поділася ваша остання стріла, але сподіваюсь, що не в когось живого. Вільні.

Увечері я знову була у своїй кімнаті. Патриція дрімала. Павук сидів у кутку. Я встановила контакт із ще двома протягом тижня. Маленька мережа. Маленькі розвідники.
Результати поки нульові. Стіни під східним крилом глухі. Або там справді нічого немає, або сховано так, що навіть павуки не пролізуть. Але я мала час.