Розділ 30 (частина2). Про павуків, реферати та десерти, які приносять під двері

Кімната. Другий захід на реферат — чистовик.

Переписувала акуратно, батьковою ельфійською каліграфією. Ренні якось сказала, що мій почерк виглядає як «щось, що має бути на стіні музею, а не в зошиті». Я прийняла це як комплімент.

Тридцять чотири сторінки. Титульна. Вступ. Теорія. Практика. Висновок. Джерела. Готово.

Я відклала перо і потягнулась. Патриція спала. Павук закінчив тенету і сидів у центрі — маленький, терплячий стратег.

Стук у двері. Три удари — знайомий ритм.

Я відчинила. Рей стояв у коридорі — руки не в кишенях, як зазвичай, а зайняті: в одній — паперовий пакунок, у другій — книга.

— Можна? — запитав він.

— Заходь.

Він зайшов. Патриція прокинулась миттєво — усі пагони в його бік, жовте око засяяло, зуби клацнули привітно. Рей сів на стілець, рослина обвила його руку, мурчання заповнило кімнату. Він поклав пакунок на стіл.

— Що це?

— Лимонний пиріг. Із «Срібної вишні». — Пауза. — Ти вчора з'їла свій шматок за три хвилини. Подумав, може, ще хочеш.

Я подивилась на пакунок. Потім на нього. Він сидів із Патрицією на руці і не дивився на мене — спостерігав за рослиною, дозволяючи їй влаштуватись зручніше. Але я бачила — він чекав відповіді.

— Дякую, — сказала я. — А книга?

— «Магічні вузли безпеки в ельфійській архітектурі». Третя категорія. Оформив на себе.

Я взяла книгу — товсту, в потертій коричневій палітурці. Поклала на стіл, відкрила пакунок. Лимонний пиріг. Два шматки. Я простягнула йому один. Він взяв вільною рукою — тією, яку Патриція ще не встигла захопити.

Ми їли пиріг. Мовчки. Патриція мурчала. Павук сидів у кутку.

— Ти був у міському архіві? — запитала я.

— Останні два дні. — Він дожував. — Поки що нічого корисного. Копії перших планів є, але підвальних рівнів на них немає. Або їх не було — або їх навмисно прибрали.

— Вони були. Ельфійські палаци завжди мали підземні рівні.

— Знаю. Я прочитав ту книгу, яку тобі приніс минулого разу. — Пауза. — Архів великий. Потрібен час. Тиждень. Два.

Я кивнула. Рей допив чай, який я встигла приготувати, поки він влаштовувався з Патрицією, і його погляд зупинився на стелі. На павукові.

— У тебе павук, — зауважив він.

— Так.

— Давно?

— З ранку. Він був тут, коли я прокинулась.

Рей дивився на павука. Павук дивився на Рея. Потім павук розвернувся і пішов далі по тенеті — мабуть, вирішив, що біловолосий чоловік, обмотаний хижою рослиною, не становить негайної загрози.

— В Академії багато павуків? — запитала я.

— Стара будівля. Кутки. Так, повно. — Він подивився на мене. — Тебе вони не турбують?

— Ні. Зовсім.

Через годину він пішов. Патриція відпустила його з уже знайомим неохочим вібруванням. Двері зачинились.

Я знову відкрила книгу про магічні вузли. Читала до пізнього вечора, роблячи нотатки. Ельфійські палаци мали підземні рівні, захищені магічними вузлами безпеки. Вузли залишали слід у структурі будівлі — навіть якщо самі приміщення замуровані або приховані. Лабораторія Тиндаля займала підвал під західним крилом. Але палац Ар'єнталь був симетричним — як усі ельфійські споруди того періоду. Під східним крилом — нічого. Офіційно.

Неофіційно ж під симетричною будівлею мало бути щось симетричне.

Я закрила книгу і подивилася на павука. Він нерухомо завмер у центрі своєї павутини, очікуючи на здобич.

Рей шукає в архівах, я шукаю в книгах, але ми обоє обмежені тим, що може побачити людське око. Я не можу блукати Академією ночами, простукувати стіни чи шукати потаємні ходи в замурованих частинах замку — це надто приверне увагу. Моє завдання — бути непомітною студенткою, а не нічним шпигуном.

Але ж павуки... Вони скрізь. У кожній шпарині, у кожному занедбаному підвалі, у вентиляційних шахтах і під барельефами на стелях. Маленькі, терплячі розвідники, на яких ніхто не звертає уваги. Якщо на Оскурі я могла спрямовувати їх магією, то чому б не спробувати зробити це тут?

Поки Рей витрачатиме тижні на паперові плани, мої маленькі помічники зможуть заглянути туди, куди шлях людям закрито назавжди. Мені не потрібен дозвіл професорів чи ключі від підвалів. Мені потрібні лише очі, що бачать у темряві, і тисячі ніг, здатних пролізти в будь-яку щілину.

День був довгим, але вдалим. Перша рослина без зубів, книга з потрібною інформацією і лимонний пиріг, який принесли прямо до дверей.

Я лягла спати з лимонним присмаком на язиці. В голові вже вимальовувався новий план — витончений, багатоногий і майже непомітний. Взагалі-то, життя в Академії навчило мене однієї істини: кожен мій «ідеальний» план має звичку розсипатися в прах у найбільш невідповідний момент. Це вже стало певною традицією — будувати конструкцію, яка обов’язково піде не так. Але це не привід їх не будувати.

Просто тепер, окрім плану «А» (архіви Рея) та плану «Б» (мої дослідження книг), у мене з’явився план «П» — павуки. Який із них провалиться першим? Ставлю на всі три одночасно. Але принаймні мені буде на що спертися, коли все знову піде не за планом.

Завтра треба здати реферат, пережити зіллєваріння і подивитися, наскільки слухняними бувають місцеві восьминогі мешканці. Поки що — все йде майже за розкладом. А «майже» — це вже перемога.

Маю творче запитання: підберімо ім’я нашому павуку-першопрохідцю! Він уже повноцінний член команди, тож час йому отримати паспортні дані. Чекаю ваші пропозиції в коментарях.

P.S. Тільки, будь ласка, без Боді. Пожалійте мої нерви й павучу гідність!